Головна редакторка, авторка книги «Про що мовчать»
Пару тижнів тому я побувала на зустрічі, присвяченій темі пост-правди. Там говорилося про те, куди котиться наш медійний світ і що можуть і не можуть дозволяти собі блогери. Адже піст-правда — це така склалася культурна норма, при якій емоції тяжіють над фактами і здоровим глуздом. Але як би те ні було, всі, хто хоч трішки вважає себе блогером, до фактів і раціо приплітають почуття. Сьогодні я дозволю собі також додати емоцій, правда, підкріплених особистими спостереженнями.
За цей практично пройшов 2017 рік я навчилася однієї важливої речі — не судити. У мене було багато різних інтерв’ю з людьми, історії яких були унікальні. Люди, що заснували міжнародні бізнес, люди, чиї провокаційні книги читають по всьому світу, люди, які знайшли себе в іншому гендер, люди, що кинули виклик нам — суспільству… По початку було складно відкинути певні очікування. Дізнавшись бекграунд людини, завжди ж хочеться навішати якихось ярликів, та побільше, щоб не було сюрпризів. Але потім я зрозуміла, що у кожного є свої болі, у кожного є свої страхи, у кожного є свої мрії. Та все ж є у всіх нас щось спільне. Що — я розповім в кінці колонки.
І ось, спускаючись у метро після того заходу про пост-правді, я розмірковувала про те, як врівноважити свої думки і емоції, як раптом в ніс мені вдарив сморід. Така вонь — немитого тіла, суміші спиртного і бог знає чого ще одразу на рівні почуттів викликає огиду і гидливість. Пройшовши ще кілька кроків, я побачила джерело, і всі, хто хоч раз бував на станції «Майдан незалежності», теж їх бачили — це безхатченки. Ще кілька років тому я, скривив носа, пройшла б повз. Але в той момент я нагадала собі, що не знаю історії цих людей. Я не знаю, чому вони опинилися тут — сидять у брудному одязі на таких же брудних картонках. І я згадала виступ соціального підприємця Юрія Лопатинського на нашому SHE Congress, який заснував пекарні «Горіховий дім» і 40% прибутку від неї віддає Кризового центру для жінок, які опинилися в скрутних ситуаціях, зокрема на вулиці. Так а хто я такий, щоб судити людину, не знаючи всіх фактів і причин?
Через пару днів я бачила вже іншу картину: чоловік, що йшов переді мною заплітається кроком, підштовхував йде попереду жінку. З боку могло здатися, що люди вже тиждень готуються до святкування Нового року. Але, коли я порівнялася з ними, то почула, як він, підтримуючи її за лікоть, казав: «Мама, ще трохи, давай, ще крок, ти сильна». Мені стало соромно за те, що я подумала секундою раніше. І я знову спіймала себе на думці, — а хто я такий, щоб судити людей, не знаючи всіх фактів і причин?
А ми ж судимий. Ми постійно даємо комусь оцінки. Ми постійно навішуємо один на одного ярлики. І ми настільки втомилися з цим боротися, що навіть готові цим ярликам відповідати, щоб не напружуватися шукати відповіді на питання «чому так відбувається?» і «як це змінити?».
Ось я і задумалася: чому? Я бачу навколо втомлених людей. Втомилися від всього: від війни, від недовіри політикам, від гонитви за абстрактними і матеріальними благами. Днями знову-таки в метро я помітила, що, на кого не глянь (дорослих), у всіх між бровами пролягає тонка складка, а куточки губ опущені. І це боляче бачити, як люди перетворюються якщо не озлобленість, то в зневіру і хмурость. Я знову задала собі питання: а як? Як це змінити? Сказати: «Гей, люди, будьте добрішими до інших» — можна, але через хвилину, поусміхавшись і порахувавши блаженною тебе, про це всі забудуть. А якщо до «інших» додати ще і «до себе»? Варіант.
Я пам’ятаю, як трохи більше року тому, ми йшли з татом по дачному селищу, зривали ожину з кущів, промивали її водою із прихопленої пляшки і запихали в рот жменями, радісно смакуючи цей смак літа. Ми розговорилися про книгах, і він сказав, що хоче прочитати «Поллианну» Елінор Портер — історію про приголомшливою щирою дівчинці, яка навіть в самому великому нещасті могла побачити світ. Ми повернулися додому і прочитали книгу за день. Для нас вона стала певного роду зводом правил, або навіть правила, — поки ти живий, вільний і чесний перед собою, — всі вже добре, все можна змінити, а взагалі зміни — це завжди на краще.
І ось на питання: «Як же все це змінити?» я все-таки знайшла відповідь: згадати себе в дитинстві і відшукати в собі теперішньому свого внутрішнього дитини. Пам’ятаєте, я обіцяла, розповім, що нас об’єднує? Все просто: ми всі були дітьми, яких рано чи пізно зламали суспільство, школа, робота, міста або батьки. Зламали і підім’яли під себе. Ми всі були дітьми, які задавали дивні питання і придумували такі ж дивні відповіді на них. Ми всі були дітьми, які раділи простим дрібниць — шлепанью по теплих калюжах після червневої грози або покатушкам зі снігових гірок до обмерзання пальців на ногах. Дорослішаючи, ми забуваємо про це, тому що у всіх нас з’являються «важливі дорослі справи» і, взагалі, «що було, минуло, а в дитинство нехай діти грають». А ось і не треба. Не треба забувати. Важливо пам’ятати, що кожен з нас, страшенно втомилися дорослих, коли був дитиною. Тоді відповіді на питання «чому так відбувається?» і «як це змінити?» стають ясніше.
Фото: Олена Владико
