Солдат – явище стихійне. Особливо коли він не один. І чим більше цих самих солдатів, тим стихія руйнівніша. До прикладу, троє бійців, це так, дощик, а ось два десятки – це вже тайфун і землетрус в одному флаконі. Особливо для того, хто за них відповідає. І військовим лікарям теж дістається. Відправили солдатів розвантажувати якісь ящики зі снарядами – точно хто-небудь собі на ногу ящик упустить. Послали їх в ліс, на стрільбищі, так вони знайдуть в лісі якусь неїстівну гидоту і обов’язково з’їдять. І адже не від того, що у них пайок маленький, а так, з нудьги. Стоїш ти на посту, ялинку охороняєш. Нудно ж. А поруч кущик, і на кущику ягоди симпатичні, чорні, значить стиглі. Ну як тут утриматися міському хлопцю і не відправити жменю цих ягід в рот. А де ж пригорща, там і дві.
А потім начальник медпункту, промиваючи шлунок черговому городянину, на повному серйозі пропонує замполіту провести в частині курс ботаніки. Щоб всякі вовчі ягоди від чорниці відрізняли.
Але зараз не про ягоди. На початку осені почалася в частині звична забава. З усіх кінців країни приїхали на наш полігон сотні молодих бійців і влаштували на цьому полігоні ігрища. На танках котилися, в цілі стріляли, один одному морди били. Веселощі.
Три дні перед навчаннями я не спав взагалі. Перш ніж допустити всю цю юрбу на полігон, мені потрібно було перевірити усі джерела водопостачання, оглянути територію на предмет раптово полеглих диких тварин, ну і купу інших дрібниць врахувати, про яких навіть розповідати нудно. Ходжу я по полігону (сорок квадратних кілометрів, між іншим), проклинаю той день, коли вирішив стати військовим епідеміологом. А в лісі – благодать, пташки співають, сосни шумлять, прапорщики з сержантами матюкаються. Солдати з моєї частини натовпами носяться, хто місце під табір готує, хто від командування ховається. Робота кипить.
Відгуляли ми свято, відстрілялися. Начебто нікого на цей раз танком не задавило, ні один грибник не постраждав (хіба тільки морально). Я схуд кілограмів на п’ять, Берци до ніг приросли, дружина забула, як я виглядаю, але це так, дрібниці військового життя. Минуло досить багато часу. Вже і листя все з дерев облетіли, клини відучених у навчанні бійців потягнулися в свої частини.
Приходжу вранці в лабораторію – улюблена картина. Перед дверима на сходинках сидить боєць, тримається за живіт і активно стогне.
— Діза? – запитувати.
— Ді-і-іза, доктор! — радісно погоджується солдат.
— Знову, мабуть, пиріжків в чіпке натріскався? Казав я вам – не ходіть туди, господиня прострочення з вокзалу забирає і вам згодовує.
— И-и-и, — закочує очі солдатів.
— Заходь, Смоктуновський, — я відкриваю двері. — Посидь, он на кушетці, зараз лаборантка прийде, будемо з тебе аналізи брати.
В лабораторію прибуває особовий склад в особі лаборантки-санітарки Людмили Сергіївни, з ходу ставить солдата в незручне становище і бере аналізи з різних цікавих місць. Приймаємо з тремтячих рук пацієнта баночку зі зразками калу. Після чого відправляємо хворого страждати в медроту, а самі занурюємося в дослідницький процес. Точніше Людмила Сергіївна занурюється, а я звіт пишу. Звіт, в нашій справі – найголовніше.
— Павло Володимирович, — неголосно говорить лаборантка. – А подивіться-но що це тут таке?
Відриваюся від звіту, підходжу до мікроскопа. Дивлюся – і справді диво дивне. Щось овальне, витягнуте. І дуже знайоме. Десь я цього товариша багато разів бачив. Бачив, та забув. Явно не бактерія, для бактерії завеликий. Поліз в підручники і довідники – так і є. Аскарида, рідна, людська. Точніше її яйце.
