10 жовтня у Верховній Раді України відбудуться Парламентські слухання на тему «Запобігання та протидія дискримінації жінок з вразливих соціальних груп». Проведення цих слухань викликано необхідністю здійснення парламентського контролю та виявлення проблемних аспектів у сфері суспільних відносин щодо протидії дискримінації жінок з уразливих соціальних груп, а також для розробки механізмів допомоги жінкам з уразливих груп на основі принципу рівності прав жінок і чоловіків та недискримінації. У цю групу зокрема потрапляють жінки, потерпілі або все ще страждають від домашнього насильства. І якщо для представниць інших уразливих груп треба розробляти «дорожні карти», то для жінок, які стали жертвами насильства, такий механізм вже є, — Стамбульська конвенція, яка все ще не ратифікована в Україні.
Конвенція, прийнята в Стамбулі країнами-членами Ради Європи 11 травня 2011 року, стала першою європейською угодою, спрямованим саме на боротьбу з насильством над жінками та домашнім насильством. Цей документ дійсно можна назвати революційними, тому що в ньому сформульовані стандарти запобігання, забезпечення захисту і кримінального переслідування, а також розробки комплексної політики для вирішення проблеми. Також насильство щодо жінок розглядається в Конвенції як порушення прав людини, а це означає, що якщо держави не реагують на нього належним чином, то на них покладається відповідальність за таке насильство. Окремо зауважимо, що документ встановлює, що сексуальні домагання (харасмент) повинні бути суб’єктом «кримінальних або інших санкцій, закріплених законодавчо», — те, що сьогодні фактично ніяк не врегульована українським законодавством.
Першою Конвенцію ратифікувала Туреччина в 2012 році, потім ще 31 країна в період з 2013 до 2018 року. В Україні документ повинен був бути ратифікований ще в 2016 році, проте ратифікація відкладалося двічі. У листопаді того ж року президент Петро Порошенко вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьби із цими явищами», і все ж досі депутати не проголосували за ратифікацію. Розбираємося, чому.
«Аргументи» проти
Термінологія
Стамбульська конвенція використовує поняття «гендер» (соціально конструированные (закріплені) ролі, поведінку, діяльність/активності і атрибути (характерні ознаки), які дане суспільство розглядає як прийнятні і вважає належними для жінок і чоловіків). І цей термін став одним із приводів для депутатів не голосувати за прийняття конвенції. Власне, навіть коли в грудні 2017 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та Закон «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьби із цими явищами», в тексті були виключені такі поняття, як «гендер», «гендерна ідентичність», «гендерно обумовлене насильство».
Поділяє позицію більшості депутатів всеукраїнської Ради Церков, який 23 березня 2017 року офіційно виступив проти прийняття Конвенції та на своєму сайті опублікував заяву і побоювання, що «поняття «гендер», «гендерна рівність», «ґендерно-правова експертиза» з-за Стамбульської Конвенції можуть бути витлумачені не в розумінні рівності жінок і чоловіків, а в інтересах осіб, які ідентифікують себе як жінки і чоловіки».
І все це відбувається, незважаючи на те, що «гендер» — міжнародний термін і визнаний у світі, а також усіма європейськими інституціями. Більш того, в оновленому Кзпп України є стаття 2.1, в якій використовується термін «ґендерна ідентичність».
Підрив інституту сім’ї
Термінологія використовується лише як привід, зокрема Радою Церков, який стверджує, що Конвенція сприятиме популяризації нових гендерних ролей в українських школах та університетах, а не традиційних сімейних цінностей. Хоча ні про яке подібному викладанні в школах у Стамбульській Конвенції мови не йде. До речі, Рада Церков пробує впливати на Міністерство освіти і науки України, виступаючи проти проведення ґендерної експертизи шкільних підручників, аргументуючи тим, що в такому випадку «знецінюється повноцінна сім’я», і тим, «що в українському законодавстві відсутнє розуміння слова «гендер». З таким зверненням Рада звернулася до міністра Лілії Гриневич 14 липня 2018 року, хоча оновлення вищезазначеного Кзпп з додаванням терміна «гендерна ідентичність» відбулося ще у 2015 році.
Те, що Рада Церков тисне на депутатів, визнає народний депутат Ірина Луценко. Її слова підтверджує Марта Чумало, психолог Центру «Жіночі перспективи»: «Ми маємо дуже багато викликів, але для мене найбільшим — це є церковні виклики в Україні: антифеміністичні, антигендерні групи та й інші, за котрими стоїть Рада Церков».
У Болгарії, де Конституційний Суд оголосив Стамбульську конвенцію неконституційною, критики Конвенції стверджують, що вона «спрямована на введення «третьої статі» та одностатевих шлюбів». В Росії «на противагу конвенції, що узаконює гомосексуальні шлюби», як пише сайт pravoslavie.ru був прийнятий закон про декриміналізацію домашнього насильства (згідно з документом, лише другий і наступні випадки домашнього насильства будуть вважатися кримінальними злочинами). Цей же аргумент використовує Рада Церков в Україні, апелюючи до своєї Декларації 2007 року, в якій йдеться про те, що Рада проти того, щоб гомосексуалізм пропагувався, як варіант норми статевого життя, і щоби держава заохочувала своїх громадян до одностатевих сексуальних стосунків».
І все це відбувається у часи, коли гомосексуальність вже давно стала нормою (якщо точніше, то 17 травня 1990 року ВООЗ виключила гомосексуальність з 10 перегляду міжнародної класифікації хвороб). Тобто, по суті, небажання ратифікувати Стамбульську конвенцію в Україні, як і в Росії, і Болгарії продиктовано нав’язуванням традиційних ролей чоловіка і жінки, а також гомофобією.
Чим небезпечне неприйняття Стамбульської Конвенції
Стамбульська Конвенція — документ революційним, але в Україні все, що стосується питання гендеру (зокрема гендерно зумовленого насильства), відбувається еволюційним шляхом.
Чому так? По-перше, з-за низького рівня поінформованості потерпілих про те, куди вони можуть звернутися за допомогою. По-друге, через культу мовчання і стереотипу «сама винна» постраждалі бояться зізнаватися в тому, що стали жертвами насильства, вони бояться осуду з боку суспільства, стигматизації, вони бояться помсти від кривдника і вони бояться того, що немає жодного діючого механізму вирішення проблеми у нашій країні. По-третє, дійсно, через відсутність системно працюючого механізму, створення якого забезпечує Стамбульська Конвенція. Відмова від її ратифікації з причини того, що в документі міститься слово «гендер», сам по собі безглуздий, тому що домашнє насильство вже гендерно зумовлена у більшості випадків саме чоловік б’є дружину, партнер — партнерку. Так, жертвами домашнього насильства стають і жінки, і чоловіки, але, за статистикою, більша частина актів насильства здійснюється чоловіками за відношення до дівчаткам і жінкам. За дев’ять місяців 2017 року, за даними UNFPA, поліція зареєструвала 83,9 тисяч заяв про насильство в сім’ї, і 71% постраждалих — жінки. Також, Фонд народонаселення ООН провів опитування серед 1,5 тисячі чоловіків про насильство в сім’ї. Майже третина зізналася, що застосовувала різні форми емоційного насильства по відношенню до дружини чи партнерки. 13% зізнавалися у скоєнні фізичного насильства, а 5% — сексуальної. Досить поширеною була і думка про фізичне покарання дружин в деяких ситуаціях.
Стамбульська Конвенція передбачає наступні варіанти захисту: належне розслідування на основі показань потерпілих і справедливий розгляд справи в суді; забезпечення поваги до правоохоронних органів потерпілому людині в момент, коли він повідомляє про випадки травмування; створення національної лінії телефону довіри; ізолювання кривдника від потерпілого і гарантувати безпеку потерпілому; гарантування комплексної допомоги потерпілому та ефективне покарання кривдника. Але поки вона не буде прийнята, не буде функціонувати і цей механізм захисту.
І це відбувається у часи, коли щороку від домашнього насильства в Україні гине 600 жінок.
Автор Тетяна Касьян
This publication has been produced under the framework of the project «Promotion of democracy – independent information dissemination from the Human Rights perspective», funded by Lithuania’s Development Cooperation Programme.
