Зараз прийнято говорити про сімейні цінності і риси ідеальної жінки з позиції традиційного суспільства. При цьому випускається з виду радянський період, який, як здається, вплинув на формування наше більше, ніж вже призабутий «дореволюційний» хутірській уклад, на який звичайно посилаються. Про те, звідки насправді взялися сучасні уявлення про жіночність, розповідає культуролог Лінор Горалік, в чию сферу інтересів входить дослідження ранніх 1990-х, з точки зору практик поводження з одягом і, відповідно, самоідентифікації людей того часу. На цю тему Лінор давала лекцію «Гламур та ін.» в рамках паралельної програми виставки «In progress. Дрес-код України доби Незалежності» та за підтримки Посольства Ізраїлю в Україні.
В одній зі своїх статей ви писали про «майже шизофренічної природи офіційної радянської жіночності». У чому полягає це роздвоєння особистості?
Я не спеціаліст по темі радянських конструктів жіночності (тут би запитати, наприклад, Наталю Лебину), тому спробую говорити з позицій того мало, що знаю. Я б говорила не про «шизофренічність», а про «подвійному сигналі» (а радянська пропаганда і радянський офіційний наратив завжди були простором подвійних сигналів). Радянська жінка повинна була бути одночасно бесполой працює одиницею і ідеальним гендерно певним об’єктом. Природно, ні один, ні інший стереотип не був досяжний – і тим було неможливо їх поєднання. Вже в п’ятдесяті роки (а часто і раніше) радянська пропаганда пропонувала образ випещеної модної жінки, яка при цьому робить п’ятирічку в три роки і несе «другий вантаж» — тобто виконує всі «жіночі» обов’язки по дому і вихованню дітей. Втім, це стосувалося не тільки жінок: радянський чоловік повинен був бути одночасно бесполой робочою одиницею ідеальним об’єктом гендерних — «радянським чоловіком», «радянською жінкою», — але навіть сам цей ідеал був сповнений виснажливої суперечливості.
Що відбувається з жінкою, її самоідентифікацією і саморепрезентацией в 1990-ті?
Мені здається дуже важливим не робити узагальнення: в різних країнах, в різних точках, в різні моменти життя сучасників виявляється дуже різною, іноді непорівнянної – і я маю на увазі не лише життя на пострадянському просторі. Але кілька феноменів, як мені здається, точно можна згадати. По-перше, в багатьох світових культур на початку дев’яностих почав набувати особливого значення новий стереотип жіночої тілесної краси, не схожої на Malibu Barbie 1980-х років – і образи, які посипалися на колишню радянську жінку, іноді виробляли приголомшливе враження. По-друге, новий потік інформації – кіно, серіали, відео, західна і пострадянська преса – пропонували жінці нові нормативи жіночого персонального поведінки: якусь нову сексуальність, межі якої були зовсім не ясні.
Пропонувалися й нові соціальні ролі – такі ж неясні, небезпечні і одночасно привабливі: скажімо, нескінченно виникає у спогадах того часу образ «бізнесвуман» засвоювався мало не з серіалів «Даллас» і «Династія». Але в реальності будь-яка людина, що займався «бізнесом» в ті роки, відмінно знає, як це заняття було влаштовано насправді – скільки в ньому було страху, невизначеності, бруду і прямого насильства, — і жінкам в цій області часто доводилося ще важче, ніж чоловікам. Схожа історія складалася з ще однією новою соціальною моделлю, «утриманка», але і вона виявлялася хороша лише в мильних операх, а в реальності найчастіше йшлося про ситуацію досить страшною, і жінки, які потрапляли в неї, далеко не завжди насолоджувалися життям, подібно серіальним героїням. І вже тим більше було неясно, як в одному соціальному просторі повинні уживатися ці та інші нові соціальні ролі, які намагалася опановувати вся величезна втрачена імперія, – з мукою і ризиком для життя.
Чи є якісь візуальні репрезентації почуття провини, коли жінка відчуває себе неідеальної?
Для мене ідеальною візуалізацією почуття провини виявляється феномен thinspiration. Цей термін існує в середовищі людей різної статі та віку з розладами харчової поведінки. Thinspiration — це фотографії з жінками або чоловіками, які видаються користувачам худими і красивими (але в першу чергу – худими), і ряд самоистязательных практик у цій середовищі пов’язаний з розглядом і вивченням таких фотографій саме з метою викликати у себе відчуття провини за своє тіло і «надихнути» на такі жорсткі дисциплінарні, а іноді і болісні вчинки у відношенні себе.
У світі є спроби впровадження гендерно-нейтрально шкільної форми. До яких зрушень у свідомості це призведе, на вашу думку?
Мені здається, це прекрасна ідея – якщо вона буде правильно імплементована; це, звичайно, не вирішить всіх гендерних проблем підлітків – але комусь може допомогти, і не тільки в плані комфортності носіння. З одного боку, ті, кому важливо змінити свій гендер, зможуть робити це менш ризикованими способами. Зараз хлопчик-трансгендер чи дівчинка-трансгендер, вирішили ходити у формі протилежної статі, приймають фантастично важке рішення з величезними наслідками. Може бути, хоча і не обов’язково, таким людям стане трохи легше в деяких випадках. З іншого боку, тут є небезпечна пастка: найчастіше під гендерно-нейтральною формою розуміються штани – тобто де факто чоловічий одяг; це теж дуже тонка ситуація, в ній можна побачити складний підтекст – я, наприклад, бачу.
Як з’явився образ пристрасної коханки, яка ідеально виховує п’ятьох дітей і зустрічає чоловіка борщем?
І ще бути королевою краси і передовим працівником, так. Мені здається, цей стереотип сягає так далеко, що про нього варто було б запитати фахівця з історії гендеру, а не мене. Мене радує інше: архаїчні стереотипи про ідеальну жінку дуже стійкі, але при всьому цьому ми, на щастя, бачимо, як світ – повільно, важко, але все-таки вчиться приймати інші моделі жіночності. На пострадянському просторі це дається людям особливо важко, і справа тут не тільки в архаїчних парадигмах як таких: люди, з якими в цьому сенсі життя була досить безжалісною, виховують своїх дітей відповідно, найчастіше готуючи їх до безжальної життя. Але мені здається, що кожне нове покоління все-таки ближче до того, що розірвати це коло. Я не кажу, що світле майбутнє наступить негайно, але я бачу зрушення, які є результатом важкої роботи багатьох людей — і ця робота здається мені вкрай важливою.
Які це зрушення, на вашу думку?
Їх безліч – і вони пов’язані з руйнуванням старих гендерних звичок. Ми вчимося розуміти, що у жінки є право на власне тіло. Ми вчимося розуміти, що у чоловіка є право на слабкість. Ми вчимося розуміти, що жінка має право вирішувати, чи будуть у неї діти. І що точно так само право на це має чоловік.
Ми вчимося розуміти, що людина має право вибирати собі професію не за гендеру, а по силам і смакам: якщо жінка хоче бути водієм вертольота – це її право, якщо чоловік хоче бути нянею – це його право. Безумовно, ці зрушення відбуваються повільно, стосуються дуже маленькою прошарку суспільства, і іноді на два кроки вперед доводиться крок назад. Але я весь час думаю: «60 років тому в Америці існувала сегрегація — і ось ми тут. 60 років тому лікар виписував жінці протизаплідні таблетки з дозволу її чоловіка — і ось ми тут». Є моменти, коли здається, що архаїчні стереотипи непереможні, але насправді людство робить приголомшливі речі, і мені здається, що все небезнадійно.
Розмовляла Галина Ковальчук. Фото:Olga Pavolga, прес-служба «Мистецького Арсеналу»
