— Ти, старшина, того… про яке місце базар ведеш? — стрепенувся Дрьомов. — Чого ми тут шукаємо, місце або валізу?
— Стоп машина! — скомандував Воронцов. — Старшина, почекай нас тут, фари не гаси. Ми скоро повернемося.
Вийшли з машини.
Тиша навколо, тільки цикади свиристят в непроглядній ночі.
— Тут узвіз крутий, — Дрімота подивився по сторонах, шумно втягнув носом, як би щось по-собачому вынюхивая. Ногою штовхнув камінь, який з легким шурхотом скотився по осипу. — Непогано б посвітити під ноги, лейтенант.
— Адже Там копати доведеться… Лопата потрібна? — Воронцов поклав долоню на багажник, де лежала лопата, дістав з кишені ліхтарик, клацнув вимикачем.
— Лопата там… — Дрімота витягнув руку. — Там, на місці лежить.
— Та сама, якою старшого лейтенанта і шофера порішили?
— Це не ми зробили, скільки можна пояснювати, товаришу лейтенант… Домовилися. Так вийшло, так співпало, йшли близько до дороги і раптом побачили грабіжників, крикнули, а вони злякалися і втекли. Наздоганяти ми їх не стали.
— Марно було наздоганяти…—додав Стасов; — вони Рвонули так, що п’яти заблищали. Злякалися, побачивши червоноармійців. Ще б не злякатися… А валіза ми потім вже закопали. Подумали, чого добру пропадати…
щжИ справді, чого добру пропадати…. — Воронцов пропустив грибників вперед. — У нас завдання на даний момент проста: потрібно відкопати валізу і доставити його до місця призначення. Туди, де йому належить бути.
— А як з нами вчините, коли прибудемо на місце призначення? — хмикнув Дрімота. — Шлепнете на цьому ж місці або потім, трохи згодом?
— Значить, так, для нетямущих пояснюю ще раз. Ви повернетеся на свої спальні місця в батальйон. Нічого не бачили, нічого не чули. Будете мовчати, ніхто вас не чіпатиме і не потривожить. А ось якщо хоч разок сболтнете зайве ненароком, тоді, вважай, пропаши. — Та це я так, здуру ляпнув, пожартувати хотів.
— Моя тобі порада, жартівник, на майбутнє. Мовчи, якщо сказати нічого.
— Зрозумів.
Спуск з дороги був крутий, але недовгий. Втекли наиско-сік. Потім пройшли по краю луки, розсовуючи високий, по пояс, бур’ян. Зупинилися біля неглибокого яру, по якому тала вода весною з косогору стікає.
— Тут — Дрімота зупинився, показав рукою на землю.
— Що «тут»?
— Валізу лежить… тут.
— А коли так, приступай до активних дій.
— Приступаю, лейтенант. — Дрімота колупнув носком сапо-га вологий грунт, нахилився, піднявши присипану саперну лопатку, струсив з неї землю, подивився по сторонах, шумно втягнув носом.
— Чого ти весь час вынюхиваешь? — Воронцов перело-жив ліхтарик в ліву руку. — Показуй, де закопав скарб.
— Он там… гілка розчепірена стирчить. Посвіти, лейтенант, — Дрімота показав рукою, куди посвітити. — Бачиш гілку?
— Бачу.
— Це ми знак встромили, щоб не промазати.
Розумно.
Воронцов наблизився до стирчить гілці, розгорнувши корпус, що-б краєм ока можна було бачити стоять позаду. Нахилився над гілкою і, вловивши різке рух за спиною, відскочив, схопивши опорну ногу Дрімоти і смикнувши її в напрямку з п’яти на носок, заодно вивертаючи голеностоп.
Лопатка просвистіла біля щоки, не зачепивши плеча.
Дрімота впав на спину, розкинувши руки.
Воронцов в стрибку провів заспокійливий удар ребром долоні трохи нижче його лівого вуха, випростався.
Правильно Грознер говорив, що найнебезпечніше — звикнути до небезпеки.
Глянув на Стасова.
Той стояв майже по стійці смирно і, схоже, ніяких дій ні до, ні після не збирався робити.
