— Дітям потрібно довгі казки перед сном розповідати, щоб приємні сни снилися. — Дрімота позіхнув і показав ногою на старшину.
— Якого дідька казки розповідати?
— Так уже повелося на Русі.
— Можна і короткі казки, тільки з хорошим кінцем. — Вадим дістав з кишені яблуко, почав гризти. Тим більше що живемо в казковій країні.
Ви че там кажете? — стривожився Заруба. — Які казки? Я дитинство провів у дитбудинку, і ніхто мені казок перед сном не розповідав. Та нічого такого.
— Ну, тепер-то розповідають, от і радій, надолужуй згаяне в казковому освіту.
— Я закінчив семирічку. З мене і такого утворення достатньо.
Політзаняття завжди, за рідкісним винятком, проводив батальйонний комісар Фролов. А в цей раз його підмінив старшина Карпенко. Такий кремезний, небагатослівний, в’їдливий хохол.
Рівно півгодини Петро Карпенко не дуже переконливо товкмачили про щастя народне, яке приніс соціалізм, і що щастя це треба по можливості поширити на весь світ, щоб усім стало добре, а не тільки радянським людям. По всьому видно було, що старшина не зовсім готовий про щастя народне колишнім зекам розтлумачувати, не його це справа.
Карпенко напевно все це і сам розумів, бо говорив без потрібного настрою. Непереконливо. Коли відведений час минув, старшина полегшено зітхнув і на прощання сказав:
— Питання будуть?
Не дочекавшись питань, розвернувся і попрямував у бік будинку зв’язківців.
— Пролетарі всіх країн, єднайтеся! — крикнув йому вслід Заруба.
Карпенко обернувся, подивився на Зарубу. Недовго дивився. І пішов далі.
— Правильно Заруба відмочив… — Дрімота піднявся, прихопивши шинель, Ні з якого боку не причепишся. У газіті «Правда» на першій сторінці таке правило дрібними з на-клоном літерами написано. Тільки я думаю, що не всі пролетарі — пидараеы, щоб один з одним з’єднуватися. Як ти думаєш, Вад?
— Я думаю, що.базікати треба поменше.
— Так ніхто, крім тебе і Заруби, не почув, що я сболт-ннл.
— Я нічого не чув, буркнув Заруба, накидаючи на плечі шинелю. — Тим більше про пролетарів, які педики, але не всі. А от нам всім разом потрібно політику партії гнути і гнути, поки вона зовсім не загнеться.
— Як би тобі не довелося, Заруба, нам лекції читати про світову революцію.
— Коли?
— Незабаром…
— Від х-й робити!
Відійшли в сторону, справили малу нужду під сосною. І розбрелися по сторонам.
— Мені теж в майстерню приходити? — запитав наостанок Заруба.
Приходь. Разом підтягувати гусеницю будемо. Так веселіше!
— Гаразд, умовив. Мені подобається, коли весело. Я тоді вранці в їдальню за пайком сходжу.
— На двох візьмеш.
— Візьму, командир.
Ніч настала, але дощу в цей раз не було, хоча на сході зоряне небо закрила хмарність.
Годину перед сном — особисте солдатське час: хто чим хоче тим і займається, але в рамках дозволеного, не залишаючи про-значенную територію. А покинути її непросто. Там, де ліс починається, «колючка» у два ряди з одним охоронюваним проходом, а вище, на гірці, де картопляне поле, дві сторожові вежі і потужний прожектор.
— Сьогодні до Фролову всіх з нашої бригади викликали, — сказав Дрімота, прямуючи до намету. — По черзі.
— Ну?
— Нас з тобою не чіпали.
