звичайно ж, знав, але поки що туди ні разу не спускався. Не до того було.
— Слухаю тебе уважно, Ілля Маркович.
Положення на даний момент таке… — Ілля лівої
рукою навіщо-то пересунув пряжку ременя. — З Москви на зеньковський аеродром прибув літак з вантажами. У тому числі, наскільки я зрозумів, з опечатаним коричневим чемоданом, у якому мільйон рублів. Валіза повинні були доставити сюди, в бункер.
— Коли?
— Що «коли»?
— Коли повинні були валізу доставити в бункер?
— Сьогодні. Після полудня. Я чекав… терпляче. Довго на зв’язку в бункері просидів. Терпіння лопнуло. Зв’язався е зам-политий майором Фроловим безпосередньо, а він у відповідь роздратовано: машина з грошима пройшла в потрібному напрямку, зустрічай! Чекаю ще, виходжу до воріт, сиджу курю в бункері, весь на взводі, в горлі від тютюну дере. Тиша! І нарешті телефон забрякал. Фролов каже, що мільйон зник, випарувався. Питаю, куди подівся, він мовчить а потім закричав, що для з’ясування обставин нам з тобою краще всього прибути до-нього , так генерал розпорядився, мовляв, на місці потрібно розібратися. Питаю, на якому місці? А тут як раз білий телефон і затрезвонил. Грознер! Ну, ти вже зрозумів, що нічого Грознер мені пояснювати не став, що до чого і чому, крім лого, що хоче тобі пару слів сказати. От і все.
— Це не зовсім добре, коли Грознер нічого, крім пари слів сказати не хоче.
Ілля кивнув на знак згоди, відсунув іржавий засув на дерев’яній двері бункера, простягнув руку, увімкнув світло. Спу-стились до сходами в підвал, пропахлий залишками злежаною торішньої картоплі.
— Чому засув на дверях зовні? — запитав Воронцов.
Для відводу очей.
— Скільки запасних виходів?
— Крім цього, так би мовити, парадного під’їзду, є ще два входу-виходу. Їх навіть цблизи не заприметишь. Я тобі з самого початку хотів все показати, розповісти * а ти в бігах та в бігах, за тобою не угонишься.
— Не було поки що потреби прямим зв’язком користуватися, але про пристрій бункера знаю. Все інше не так важливо.
— Постривай, Андрій… — Ілля притримав його за рукав. — Розтлумачити мені, нетямущому, що за фігня така — мільйон на прикордонну заставу прямо з Москви вирішили доставити! Якого хера?! Нікуди подіти надлишки, от і вирішили рублі замість столичної ковбаси в бункер на зберігання відправити? Так виходить… Для чого, питається, потрібен мільйон на заставі, де годування, одяг, проживання безкоштовне.?Це ж шалені гроші, куди їх подіти, не солити ж… в бочці.
— Від тебе я вперше црв мільйон почув. Ось ти і рас-говори мені…
— Ти справді нічого не знаєш?
— Ну, ти шо понти, в натурі, накручуєш, кент відморожений, бля буду…
— Непогано вийшло. — Ілля закашлявся, прикриваючи рот долонею, відвернувся. — Але не зовсім переконливо. Підучитися треба на практиці.
— Приїдемо в батальйон, уважніше послухаю бійців, командирів, надолужу в блатному говірці… А про мільйон, товариш комісар, нічого не знаю, але дещо розумію.
— Тоді заодно поясни мені, нетямущому.
— Ось як ти думаєш, коли ми всі дружно підемо осво-бождать пригноблені народи капіталістичної Європи, які гроші на звільнених територіях для вдячного населення потрібні?
— Рублі! — Ілля ляснув себе долонею по лобі. — Точно рублі.
— Правильно, комісар, міркуєш. Ось тому до кордонів мільйони зі столиці нашої батьківщини і перекидають, і не тільки в твій бункер. Я думаю, довго вони в бункерах не залежатся.
— Ось навіть як… — Аршонов посерйознішав. — Так, значить, скоро…
— Скоро. Як там у пісні співається: «У повітрі пахне грозою». На цьому балаканина закінчили.
