— Після літака ще й на вантажівці довго тряслися; щоб до краю світу дістатися.
— На вантажівці теж було цікаво. Все цікаво! З тобою життя зовсім інша почалася. І як тут все красиво. Річка, пісок білий, ліс, квіти польові… Я й не знала, що пісок буває білим. А он і качка з каченятами. От тільки чому села порожні, повз яких проїжджали, зовсім без людей?
— Був наказ відселити мирне населення з прикордонної смуги. Тимчасово відселити.
— Для чого?
— В цілях безпеки.
— І куди їх переселили?
— Я ж сказав, в безпечні місця, подалі від кордону.
— А ми, значить, у небезпечне місце прилетіли, а потім ще й на вантажівці тряслися… Ладно, не пояснюй! — Оля закрила йому рота долонею. — Мені сьогодні приснилося, що ми з тобою знову летимо, але чому-то не в літаку, а просто так…
— Просто так летимо… Це як?
— Летимо, та й все. Без літака.
Ольга піднялася, подивилася в небо і плавно змахнула руками, демонструючи, як вони летіли.
Андрію здалося, що й справді Ольга ось зараз полетить над річкою. Не здивувався б анітрохи, якщо б злетіла. Гарна пташка.
Фігурка у неї диво, русяве волосся за спиною шпильками стягнуті. Білі труси і білий бюстгальтер не псували, а лише доповнювали картину білими плямами на тлі синього неба.
— Доганяй!
Ольга розбіглася і стрибнула в річку. Хотілося їй красиво стрибнути, а вийшло не дуже. Животом плюхнулася птах перелітний.
Воронцов розсміявся, підбіг до дерев’яного мостку, гарненько відштовхнувся, пірнув і поплив під водою, перебираючи по дну долонями, тому що річка маленька, глибоко зануритися не виходить.
Намацавши жіночі ноги, виринув, хапаючи ротом повітря.
— Так-авай, так-авай… Купаца тобре! — пролунав з боку чоловічий голос.
— Блатний та лінії вогню
—Ве-се-ла, ка-ра-шо купаца!
Андрій обернувся в бік, звідки долинули голоси.
Два німці з автоматами на грудях стояли на високому протилежному березі біля валуна і шкірили зуби.
Витягнувши вказівний палець, Андрій прицілився і крикнув:
— Паф! Паф!
Німець, який був ближче до берега, схопився за серце, похитнувся, імітуючи поранення. Той що стояв в стороні, високо підняв руки. ~
— Полон… здава-аца. Русиш медхен іст гуд!
Німці, посміхаючись, помахали руками на прощання і зникли в лісі.
— Чого це вони? — Ольга прибрала з обличчя, що вибилися з-під шпильки мокрі волосся. З автоматами розгулюють, в касках, як у себе вдома.
— Прикордонна річка. Ми з тобою на нашому березі, вони на своєму. Ось і ходять з автоматами… як у себе вдома. Чого хочуть, те й одягають на голову, чого хочуть, то в руки і беруть.
— Неправильно. В них автомати, а ми беззбройні. Чому тут наших прикордонників немає, а ми є?
— Прикордонники замаскувалися. Хитрі вони, зарилися в землю, в біноклі під шумок спостерігають, як ми з німцями жартами обмінюємося.
— Смішні вони!
— Хто смішні, прикордонники чи німці?
Німці, звичайно!
Воронцов зачерпнув долонями воду і хлюпнув Ользі в обличчя.
— Ну, тримайся! — Оля кинулася на нього, Андрій піддався, і, падаючи, схопив її руками за талію.
Довго бовталися у воді.
— Ти сильніший, Андрій, ти, звичайно! Здаюся, здаюся, як німець сда-аю-юеь! Я наковталася води, більше не хочу-у-у…
Оля вислизнула, вибігла на берег і впала на пісок, рас-кинувши руки. Красиві у неї руху, приємно дивитися. Нічого подібного в Москві за нею не помічалося. Місто обмежує людей у вчинках, рухах, тому що все у всіх на виду. А тут хіба що німці з іншого берега дивляться, та й то недовго. Вони на службі, довго дивитися в один бік не можна, не поло-
