— Тоді,., як кажуть, повний пі…дець. Втім, Німеччина не може воювати на два фронти — і з Англією, і З-радянським Союзом одночасно, силоньок замало. Тим більше, що за даними нашої розвідки німці працюють в режимі світ-ного часу. А без попереднього поетапного переходу всієї промисловості на режим воєнного часу напад на Радянський Союз не має сенсу, це чистої води авантюра.
— Гітлер не дурень, і він чудово розуміє, з якою метою наші ударні угруповання підтягуються до кордонів.
— Безумовно, розуміє — Грознер поправив портупею. — Поживемо —побачимо. На місці будеш розбиратися, що до чого. На дев’ятій заставі є бункер з прямою спецзв’язком.
— В Зіньків ми їдемо з Пашкою?
— Ні. Про Кройса більше не питай. У нього завдання в іншому напрямку.
— Як бути з Ольгою?
— На твій розсуд. Можеш з молодою дружиною в Зіньків вирушати. Якщо, звичайно, вона захоче столицю на глушину проміняти і виїхати від мами з татом невідомо куди. — Грознер підштовхнув Андрія до виходу . З житлом і обслугою там заковик не буде.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Після довгих нудних перевірок, бесід, які розтягнулися на сім довгих днів, репатріантам нарешті-таки дозволили виходити з гуртожитку в місто. Не всім відразу дозволили. Пауль Кройс такий дозвіл отримав в числі останніх. Довше інших його перевіряли. І це насторожувало, але не дуже.
Гуртожиток з кімнатами на чотирьох. Хоча і обнесено воно кволим огорожею, а погуляти було де, заодно і подумати не кваплячись, сівши на лавку в парковій зоні і дивлячись у той бік, звідки прибув.
Спокійне розмірене життя на чужині спочатку подей-існувала благотворно на нервову систему. Але потім дуже вже розмірене життя стала потроху дратувати. Це все рав- але як добре натасканного для скачок жеребця довше поло-женного у стайні тримати. Ні побігати тобі, ні попустувати.
Годували непогано, на обід навіть можна було замовляти страви на вибір. Вибір невеликий, та все-таки… вибір. Гроші на дрібні витрати роздали відразу ж після прибуття всім порівну. Додатково в канцелярії особисті накопичення у вигляді радянських рублів обміняли на марки.
Медична перевірка тривала недовго і оставйла, в про — щем-то приємне враження. Симпатичні медсестри, усміхнені. Та й у магазині полячки теж нічого і, схоже, на все готові, але поки що слід було тримати себе в рамках дозволеного. В рамках пристойності. Тим більше, що коли темніє, є на що відволіктися: в сусідньому корпусі місткий кінозал. Німецькі художні фільми вечорами крутять, навіть два кольорових показали, але в основному кінохроніку репатріантам демонструють, щоб легше було в подальшому перейнятися духом істинних арійців.
Так що перший вихід на прогулянку в іноземний місто після радянської дійсності — безумовно подія.
Гуляй куди захочеш. На всі чотири сторони. І радій.
Але Пашка Кройс чомусь ніяких особливо радісних вражень не відчував з цього приводу. Ходив собі по вулиці, розглядаючи неросійські написи над магазинами та іншими за-ведениями. Будинки високі і низькі, різношерсті, різнокаліберні, приємні на вигляд. Є, безумовно, на що подивитися. Ще не Німеччина, але вже і не Радянський Союз.
Але чомусь не дуже-то цікаво було перебувати в чужому місці. Нудно. І зовсім вже недоречно згадалося жвава тол-стозадая Варя, яка в гуртожитку, в ленінській кімнаті на столі, де підшивки газет розкладені, а після і біля столу й на стільці таке витворяла, підвиваючи, покрикуючи… Ох-хо-хо!
Кройс коротко зітхнув, глянув у небо. Давненько баб до своїх грудей не притискав, ось і прорізалися спогади, як кажуть, ні до села ні до міста.
День видався похмурий, але з неба не капало.
Місто з брукованими вулицями, маленький, акуратний, розкинувся уздовж берега неширокої річки. По довгій центральної вулиці на невеликій швидкості рухаються в основному вантажні машини в бік залізничної станції і назад. Легкові машини рідко на очі попадаються, перехожих теж небагато. А німців у формі лише кілька раз побачив.
