Дикий два рази ковтнув з пляшки, крякнув, пересмикнувши плечима, зсутулившись, мотнув головою, почекав трохи і запив розсолом, плеснув поспіхом на груди з наколками.
—Бррр…
Хвилини дві сиділи мовчки. Нарешті погляд у Дйкого став більш або менш осмислений, він витрусив на долоню з бутля огірок, зжував, витер руки об рушник, висіла на стільці, блаженно посміхнувся.
— Ось тепер, Вад, нормальок! Кажи, чого прийшов.
Стасов почекав хвилину, дивлячись у стіл.
— Що з « макаронами » ?
— Значить, так… Дикий сплів руки над головою, потягнувся. — Я вчора, щоб прокачати обстановку, змотався на станцію. Походив, подивився по сторонах.
— Чого побачив?
— Побачив… Чотири вагони в глухий кут відігнали, вони там і стоять. Наш вагончик посередині, на ньому крейдою вгорі кругляшки намальовані, здалеку помітно.
— А тепер слухай мене уважно, Дикий.
— Слухаю… того… уважно.
— Якого хера ти поперся на станцію?
— Дик… подивитися.
—Глазелки б тобі вибити. Спочатку лівий, а потім правий.
— Чого так?
— Тобі ясно’було сказано, що висовувати ніс без мого дозволу в таких справах недозволено.
— Які тут справи? Я близько не підходив. З боку на вагон подивився.
— Хоч на це розуму вистачило.
— На що вистачило?
— На те, щоб руками вагон не мацав і не заглядати всередину.
— Та кажу ж, Вад, все нормальок. Залізничник стрілку перекладав, я підійшов до нього, запитав, чого вагони в глухому куті стоять? Він сказав, що туди завжди «відкачку» відганяють.
— Що це означає?
— Дик, того… — Дік нервово провів долонею по цераті. — Ну… коли паровоз погано тягне, останні вагони від состава відчіпляють і в «відкачку» оттаривают. Причеплять згодом до іншого паровоза.
— Далі що?
— Чого причепився? Все шляхом…
— Тоді чого очі повернеш, яким шляхом? — Вадим стук-ннл долонею по столу. Щ Колися, як справу було…
— Як було як було… Че питаєш? — Дикий ще раз ковтнув розсіл з бутля, пальцями витер губи. — На перон застрибнув, а там красноперые… Я їх відразу не помітив. Я до вокзалу, вони за мною. Діватися нікуди. Тікати не став. Руки заламали, поволокли…
Чого замовк, колися далі.
Стасов уважно подивився на годинники з гирками на ланцюжках, потер пальцями повіки. Ось все і расставилось по місцях.
— Того… — Дік прикусив губу, глипнув по сторонах. — Привели, значить, в хату, де труба, ну, щоб воду в паровоз закачувати…
— Закачали воду?
— Не-а… — Дикий посміхнувся, махнув рукою. — Питають, чого по шляхах вештаєшся? Я пояснив, чого тупцюю: кажу, всі шляхом, поспішав безпосередньо до станції, тому доріжку поспіхом і зрізав. Обшукали, як водиться, після документики погортали, чого записали і сказали, щоб сваливал до еб…ой матері.
— Ти і звалив.
Звалив.
— Хто ще з наших знає, що «макарони» на Харків я відправляв?
— Нікому невтямки, Вад. Я домовленість пам’ятаю. Валет і Мітяй вагон з «макаронами» тут, на товарній, прийматимуть, що там внутрях, вони в непонятці.
— Про застряглий вагон, ще хтось знає?
— Валет і Мітяй, сказав…
— Ніхто більше?
—Ти че, я не дешевий фраєр, щоб мовою зазря молотити… Що в коробках справді упаковано, тільки мені відомо.
— Повспоминай гарненько, може, де-небудь по п’янці бовкнув зайве, у тебе таке трапляється.
