— Відставити, лейтенант Фомін! — Старшина подивився суворо, як і раніше. — Біля лазні, де курилка, вышеназван-них лейтенантів майор Грознер чекає.
— Нікому, видно, його віником на верхній полиці добряче відшмагати! — заіржав Єгор і закашлявся. — Так ми його того… всією групою… можемо по черзі і позачергово. Ве-ничками і не ТІЛЬКИ…
— Осміліли… — Дягель примружився. — Чи Не рано?
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
Майор Грознер і справді чекав в курилці біля лазні.
Все правильно старшина сказав. Хоча дуже вже на святкуван-ничную жарт скидалося.
Курилка була на невеликому узвишші. До лазні за до-ріжку спускатися потрібно. Лавки в курилці буквою «П» стоять, тазик з водою з лазні, куди кидати недопалки, посередині. В Центрі підготовки палити тільки в суворо визначених місцях і в строго певний час.
Грознер сидів на лавці, закинувши нога на ногу. Махнув ру-кою, мовляв, вітати не треба.
— Прийміть мої поздоровлення, лейтенанти, — неголосно сказав, підводячись з лави.
— Служимо трудовому народу! дружно завчено відповіли.
—Лейтенант Кройс, ти можеш поки прогулятися. Тільки недалеко. Спочатку розмова з Воронцовим буде, потім з-бій.
Пашка витягнувся в струнку, виконав поворот направо, закрокував по доріжці до лазні і сів біля дровітні на колоду.
— Прошу, пане лейтенант. — Грознер зробив запрошуємо:-шающий жест, вказавши на лавку, що навпроти.
Чому «пан лейтенант»? — запитав Воронцов і відчув холодок у грудях.
— Так, здається, у вас, у дворян, було прийнято звертатися. Панове офіцери… І де ці панове? — Грознер показав рукою праворуч, ліворуч, глянув у небо. — Не бачу! Жодного! В Парижі в шинках на піаніно грають, заодно дівкам під спідниці заглядають…
Воронцов сів на лавку.
Деньок видався теплий, сонячний, в небі ні єдиного об-лачка, а всього-то кінець березня.
«Ось і закінчилася моя служба в Червоній Армії, 0 подумав Андрій. — Так і повинно було статися рано чи пізно. Тепер поставлять до стінки. Занадто багато чого в школі навчився, ще більше дізнався з того, що простим смертним знати не належить… Таких, надто навчених, на всі чотири сторони на вільні хліба не відпускають».
— Розмова буде недовгим, — Грознер дістав з планшетки портсигар, простягнув Андрію.
Воронцов підвівся, ступив, взяв цигарку. Знову сів, готовий в черговий раз схопитися. Закурили.
— Це для маскування, — посміхнувся майор. — Якщо при-йшли в курилку, значить потрібно палити, щоб не привертати уваги.
Ви так і вчили, не привертати уваги, не залишати слідів ніде і ніколи… навіть в мирному житті.
Погано вчив або недовчив. Залишив ти сліди, Андрій Миколайович Воронцов.
— Де?
Приховав своє дворянське походження.
Воронцов два рази глибоко затягнувся і кинув цигарку в тазик, Мене заарештують?
Грознер уважно подивився на Андрія. Погляд у нього самий звичайний, нічого не виражає. Але довго дивитися в очі Грознеру неможливо. Сила в його погляді нелюдська.
— Я ще не знаю, що з тобою, пан Воронцов, робити. Треба гарненько подумати на дозвіллі.
— Насамперед, хочу сказати… — Воронцов відігнав зудя-най комаха.
— І що ж ти хочеш сказати?
— Ніхто з курсантів не знає про моє дворянському.походження
— Навіть Кройс?
