— Он туди, де два пагорба, і далі в ліс. Туди жени!
— Постривай, командир, не метушися! — Заруба зупинив са-моходку. — Спокійно, товариші! Таке діло треба відзначити!
Правильно Заруба зупинив машину — на краєчку лісу. Все попереду ві дно, а позаду дивитися вже нічого. Надивилися — далі нікуди. І снаряди, що залишилися гармат сюди не дістануть. Можна і в самій-то справі перепочити.
— Молодець, Заруба, міркуєш!
— Ти теж, командир, не промах! — обернувся Заруба.
— А я наводив? — запитав Степанко. — Забули про Стьопу?!
—Ти, Стьопа, молоток! — Заруба витягнув руки і ноги. — Водячи теж не промах. Не дарма лобзиком випилював. Приловчився!
— Хто буде наливати?
— Нікуди наливати. — Водячи відкоркував пляшку. При-доведеться пити з горла.
— Ех, братіки, ситро закінчилося! Ні хріна ви не розумієте, ситро краще горілки. — Заруба дістав з-під сидіння ганчірку, витер руки. — Хоча горілка теж нічого, пройде після першого бою.
— Перелякалися німці. — Водячи добре приклався до бутылке. — Перестали стріляти. Зовсім їх не чути.
— Трупи оттаскивают, поранених бинтують. Зарано ми звалили, я тільки пристосувався. Треба було добивати…
— Чого тепер базлать? Батарею угробили, пішли без по-терь, наші танки пройшли.
— Так це їм не на літаках літати. — Стьопа висмикнув з Бодиной лапи пляшку — Я бачив, як вони корчились!
— Ми їх зробили, як останніх фраєрів! — сказав Заруба. — Ось їм усім!
ГЛАВА СІМДЕСЯТ П’ЯТА
В місті Зінькові все вже було в повному порядку. На ско-рую руку німці встановили свій порядок в місті. На головному перехресті — дорожній патруль, над міськкомом партії — прапор зі свастикою. Оперативно спрацювали. Невже скрізь так? Хтось же повинен був чинити хоч якийсь опір! Хоч якесь…
На вулицях неспішне рух машин. На головних перехрестях рух регулюється. Ніяких руйнувань, ніяких слідів бомбардування в місті не помітно. Схоже, що захисники міста пішли.’Втекли не опираючись. Змоталися по-швидкому. І, що найцікавіше, на тротуарах то там то тут стояли, пересувалися городяни, нічим не перелякані, спокійні. Багато хто навіть розмовляли з німцями, щось показуючи руками, посміхалися. А он і дітлахи на танк влізли. Велика іграшка всім на радість.
— Ти став матом лаятися майже як дядько Гнат, сказала Ольга, пересунувшись на задньому сидінні ближче до Андрія.
— Хто такий дядько Гнат?
— Слюсар з комунальної квартири на першому поверсі.
— Познайомиш мене з ним… потім… коли в Москву повернемося… Коли я лаявся?
— Так… і раніше. Зараз тихо, а раніше, на дорозі, голосно.
— Пробач.
— Андрій, я дивлюся на тебе й не можу зрозуміти, це ти чи не ти…
— Це я, Андрій Воронцов, російський дворянин. І я не дозволю, щоб на моїй землі чужинці відчували себе господарями!
— Та хто тебе послухає? Адже ти один… а їх он скільки…
— Олю, будь розумницею і дурних запитань більше не став. Надалі роби так, як я скажу, без зайвих слів. Мовчки. Все зрозуміло?
— Андрій, ти хоч і в цій формі, а все одно…
— Оля, сиди смирно, ми вже приїхали.
На зіньківському аеродромі нічого не змінилося, тільки на в’їзді біля воріт стояла самохідка е відкритим верхом, а біля неї п’ятеро автоматників. Офіцер зробив два кроки назустріч, підняв руку.
Воронцов зупинив машину.
