у бік.
Задоволено прицмокнув. На цей раз мундири кулями пошкодив. Як кажуть, вік живи — вік учись. Кров тільки на одному мундирі, а мундир обер-тфюрера, який як раз і потрібен, в повному порядку.
Озирнувся. Колона полонених зникла за поворотом, а слідом ніхто не рушив. Нікого навколо, що і слід було очікувати. Тільки на основній дорозі прогудів мотор, і все стихло.
Він швиденько переодягнувся, документи порозпихати по карма-нам. Та заодно, як кажуть, привласнив портсигар, зажи-галку і флягу. Флягу, трохи подумавши, вирішив не прикарма-нивать. Відкрутив кришку, нюхнув, ковтнув. Коньяк! Допив вміст, порожню флягу кинув у кущі, туди ж затягнув трупи.
З очей геть — з серця геть. Не скоро знайдуть імперського радника зв’язку і супроводжував обер-фюрера.
Воронцов обсмикнув мундира, поправив комірець, сів в машину і обережно виїхав на розвилку.
Вилаявся крізь зуби.
На узбіччі стояла Ольга, опустивши руки, і розгублено дивилася по сторонах, плащ лежав біля ніг. Повз проїжджали вантажівки. Машина, замыкавшая колону, зупинилася біля Ольги. З кабіни вискочив блондин, тримаючи в руці кашкет і привітно посміхаючись. Підійшов до Ольги.
Андрій підрулив і, не залишаючи місця водія, сказав, дивлячись перед собою:
— Що тут у вас відбувається, чому відстали від колони?
— Так от… — Блондин повернувся, погасив усмішку, спішно надів кашкета, витягнувся.
— Що «ось»?
— Пан обер-фюрер, жінку треба підвезти. Варто одна. Красива. Не пропадати ж їй.
— Продовжуйте рух. — Воронцов двома пальцями показав, куди слід рухатися. — Я підвезу, якщо, звичайно, вона того забажає.
Блондин все правильно зрозумів. Швиденько повернувся на своє місце і вантажівка покотив далі.
— Ольга! Ти чого тут робиш, якого дідька?! Тобі що було сказано? Ще трохи — і тебе б відвезли! І все!
— Андрій! — Ольга приклала долоні до щік. — Я більше так не можу!
— Можеш! Швидко в машину! Ось сюди… на заднє.
ГЛАВА СІМДЕСЯТ ТРЕТЯ
Кройс потроху приходив до тями після побаченого. На нерви він ніколи особливо не скаржився, але дивитися, як шматують вздовж і впоперек «непереможну і легендарну» Червону Армію, виявилося дуже навіть не просто.
З півгодини тряслися по бездоріжжю. Трясло сильно, але ця машина саме для таких поїздок і призначена. Врешті-решт все-таки виїхали на грунтовку, покотили по лісі. Ліс не дуже який, з «дірками», дерева то ближче, то далі від дороги. Все навколо добре проглядається.
Попереду рухалася машина супроводу з прибраним верхи. В машині троє — водій і двоє автоматників. У Дітріха теж автомат на спинку сидіння підвішений.
— Я ніяк не можу зрозуміти тих росіян, — роздратовано сказав Дітріх. — Навіщо вести бій з явно переважаючими силами противника, не маючи достатніх коштів для елементарної самозахисту? Самогубці…
— Мені це теж не зовсім зрозуміло. — Пауль повні груди вдихнув тепер вже свіжий, з лісовими запахами повітря. — Тим більше що билися колишні ув’язнені. Звичайно, найрозумніше на їх місці здатися без бою, щоб залишитися живими.
— Дикий народ.
— Але ви, звісно, звернули увагу, що ніхто не побіг з поля бою. Смерть стояли!
— Я й кажу, дикуни, ні на що не здатні!
— В даному випадку, майор, ви не зовсім праві.
— У чому я не правий?
