Ольга другий день мовчить, не скаржиться, хоча теж зголодніла.
Він ривком піднявся.
Ольга якраз намагалася застебнути бюстгальтер на спині, але ніяк у неї не виходило. Андрій підійшов, допоміг застебнути. Пригорнув злегка і, скинувши гімнастерку, підійшов до струмка.
Зачерпуючи пригорщами воду, помився до пояса, обтерся.
Бодав струмку була холодна й прозора, з приємним за-пахом. Набираючи в долоні, напився її. Відійшов трохи вбік, нахилився над кущем чорниці, провів по гілці долонею, стискуючи пальці, кинув у рот великі сизуваті ягоди з мато — л вим нальотом.
Такої великої кількості дарів лісу Андрій ще ніде і ніколи не . бачив. У підмосковних лісах всього потроху, а тут гриби, ягоди, куди не глянь. На будь-який смак. Але хотілося з’їсти чого — небудь простіше. Шматок ковбаси з шматком чорного хліба.
Ось що, люба моя дружина, — сказав Воронцов, притиснувши Олю до грудей, — ти посидиш тут трошки, а я піду на розвідку. Будемо виходити. І вже, повір мені, выка-рабкаемся. Тому справі навчений.
—Навчений, звичайно. Я вже побачила. Ти мене не кинеш?
Кину. Зовсім ненадовго. Он дивись, суниця, чер-ника… позавтракай. Я скоро повернуся.
Ольга обережно сіла на камінь поруч з туфельками на за-стібках, поклала кофту на коліна, разгладила складки.
— Я, звичайно, почекаю. Ось тільки як би з розуму не зійти після всього.
— Оля, я тебе про одне попрошу, звідси нікуди не йди. — Андрій струснув її за плечі . — Ти мене чуєш? Нікуди!
— Не піду, звичайно. Куди мені йти? Я поки що искупа-юсь в струмку. Сюди ніхто не зайде?
— Стежок поблизу немає, я все навколо переглянув. Так що можеш спокійно приймати водні процедури. Давно тут ніхто не вчащали навіть у мирний час, а тепер і поготів навряд чи хтось забреде. — А якщо ти не повернешся, що тоді?
— Я ж сказав, що скоро повернуся.
— Але ж і тебе теж можуть вбити.
— Можуть, але не вб’ють.
Пробираючись по лісі, Андрій обережно відхиляв гілки, пролезал під нижніми сучками, обтираючи павутину З ліда. І справді тут давно не ступала нога людини, справжній буревій. Він рухався в напрямку дороги, звідки до-носився шум проїжджаючого транспорту.
Вибравшись до неї, Воронцов присів у чагарнику і деякий час, розсунувши гілки, спостерігав за подіями на перехресті.
Прогрохотали легкі танки з хрестами і з піхотою на броні, потім криті вантажівки, незрозуміло з чим, потім тягачі з гарматами.
Перехрестя був досить жвавий.
Найцікавіше, що і на чужій землі німці все влаштовує-вали на свій лад. Є перехрестя доріг, значить, потрібен регулювальник.
Регулювали рух транспорту троє. Товстуватий офіцер і двоє струнких солдатів. Офіцер стояв біля мотоцикла з коляскою. В колясці була прибудована похідна рація з довгою висунутої антеною, Офіцер разок послухав, приклавши до вуха навушники, і щось сказав солдатам. Але, мабуть, це було зайве. Всі рухалися по головній дорозі, мало хто з неї звертав. А які згортали, ті і без регулювальників знали, куди їм слідувати.
У солдатів автомати на грудях. Офіцер без автомата, зате пістолет у нього збоку в сірій кобурі, як годиться.
Рух по дорозі було нерівномірне. Багато, мало, то зовсім нікого. Коли набридло на все це дивитися, Андрій скинув гімнастерку, роздер на грудях майку і виповз на дорогу, судорожно перебираючи руками, постогнуючи.
Невдало виповз.
Як раз проїхали повз криті вантажівки, шелестячи шинами. В метрі від нього колеса крутилися, піднімаючи дорожню пилюку. Андрій перечекав і поповз до офіцера.
