І зрозумів, що міг би так швидко і не підніматися.
Перед ним стояв Заруба.
— Прокинувся, чи що ?
— Стривай… — Вадим трусонув головою, позіхнув. — Ти звідки?
— Що «звідки»? У тебе голова зовсім не варить… Мабуть перед сном самогон в черево вставив? — заґелкотав Заруба і, ог-лянувшись, закрив рот долонею. — Тсс!
— Якого хера кричите? — сіпнувся хтось на ліжку.
— Мать твою за ногу… дайте Поспати!
Стасов нарешті таки збагнув, що до чого, вийшов слідом за Зарубою з намету. Щулився. Сиро, холодно. Але вже не зовсім темно. Помахав руками, розганяючи кров.
Скінчилася проклята ніч. Новий день попереду.
— Глотни, полегшає. Заруба простягнув флягу, перекладаючи з руки в руку речовий мішок. — Ти того… як на зоні, не роздягнувшись, спиш. Що зачепила?
Стасов ковтнув із фляги, поморщився. Міцний самогон. Ще ковтнув.
— Що там у тебе? — показав на речовий мішок.
Дик поки ти спав, в їдальні сніданок і обід на двох видали. — Заруба подивився здивовано. — Сухий пайок. Вечеряти на місці будемо, в батальйоні.
І все стало на свої місця. Голова запрацювала. Належить гусеницю біля майстерні підтягувати, а потім на полігон на стрілянини у самохідці трястися.
— Де решта? ЫСтасов позіхнув, протер очі.
— Решта на місці, командир. Це тебе довелося шукати, а потім торсати.
Вони швидким кроком безпосередньо піднялися по довгій крутою стежкою до ремонтної майстерні.
З відкритих дверей долинали невдоволені голоси. Бодя з Ліктем ліниво лаялися. То ніяк не могли знайти те, що шукали, то чи не могли домовитися, як бути з інстру-рументом, який знайшли.
Бодя взагалі-то мовчун. Зайвого слова не скаже. Телепень. І загримів-то назону по дурості. У парку, біля каруселі, при-розповсюджувалися розбороняти забіяк і необережно комусь із них без розбору в л обешник вдарив. Той, кого вдарив, як Бодя пояснив, неправильно впав, руки вчасно не підставив і вдарився потилицею об бордюр, тому що сильно п’яний був. Боде б по-хорошому звалити куди-небудь, а він не звалив. Дочекався, коли міліція настигне, став пояснювати, що не зі злого наміру, ну і отримав ні за що ні про що семерик. Ще добре відбувся. А тут як раз. і в Червону Армію призвали.
Стасов зупинився біля самоходки, привалился плечем.
— Ти дивись, хто до нас іде. — Заруба поправляв пілотку. — Зараз він, як завжди, запитає: всі в зборі?
По крутій стежці бадьоренько, вистрибом, піднімався молодший лейтенант Васін.
— Всі в зборі? — запитав він, підходячи.
— Так… всі ми в цьому самому… зборі.
— Чому не починаєте?
— Зараз і почнемо. — Заруба присів два рази.
— як Це накажете розуміти?
— Та ніяк, — заіржав Заруба. — Трак без присідань від-цепить нецолучится.
— Відставити!
— Є відставити! Тільки куди і що остставлять?
— Блатні витівки відставити! Раздухарились тут в ба-тальоне, откормились… на казенних харчах.
З майстерні вийшли Лікоть і Бодя з потрібним інструмен-том. Вже не лаялися, спокійно до самохідці направи-лися.
Раптом гримнуло поблизу, внизу, там, де намети. Та так гримнуло, що молодший лейтенант, сіпнувшись усім тілом, впустив на землю планшетку.
І тут почалося! Снаряди рвалися безперервно. Прямо на батальйон лягали. А тут, нагорі, на гірці, тільки ра-зок рвонуло, підрізавши під корінь дерево.
Глянувши вниз, Стасов щулився.
Там було справжнє місиво, вогонь, здиблена земля… Це треба ж, як вчасно звідти пішли! Самохідка від вірної смерті врятувала так прискіпливий молодший лейтенант Васін. Інакше б на шматки розірвало при такому обстрілі! Прокинутися б не встигли!
