Увійшли в скупо освітлений передбанник. Тут повітря було набагато чистіше і приємніше.
В отворі, відсмикнувши важку завісу, з’явився сержант.
— Товаришу лейтенант! Тут як раз батальйонний комісар з прямого зв’язку розмовляє. Вас обыскались!
— Ще не знайшли?
— Н-ні… тобто…
— Приймай вантаж, сержант.
— Є прийняти вантаж.
Аршонов сидів за столом у навушниках, схилившись над мікрофоном. Побачивши Воронцова, витріщив очі й роззявив рот. Щось хотів сказати і розгубився: говорити в мікрофон або лейтенанта вітати?
Зірвав навушники, піднявся.
— Тебе питають! — сказав він, поступаючись місцем перед мікрофоном. Я вже думав, чого-то чорне сталося.
Воронцов начепив навушники, нахилився до мікрофона,
— Що там у вас? Ц| прохрипів в навушниках незнайомий роздратований голос. — Зв’язок, …б вашу… Зв’язок!
— Все в повному порядку.
Воронцов поправив навушники, присунув мікрофон.
— Ти хто? — почулося крізь ефірне потрескиванье.
— Доповідаю. Лейтенант Воронцов.
— Говори, лейтенант, не маруди.
— Валізу з вантажем доставлено на місце!
— Тоді все! Поки все… Через сорок мйнут, лейтенант Во-ронцов, виходь на зв’язок. Через сорок хвилин.
— Хто це був? — Андрій кинув навушники на стіл, дивлячись на Аршонова. — Кому це вночі не спиться?
Так це… комісар третього рангу Гаврилов. Я теж не відразу зміркував.
— Опі…неть можна. Йому-то яка справа до валізи?!
— От і я кажу… — Аршонов підійшов до валізи, розв’язав, піднатужившись, міцно затягнутий вузол на ременях, підняв кришку. — Йолкін корінь, та на таке діло треба відзначити!
— Відзначимо, Ілля трохи згодом. Обов’язково. Я повернуся через півгодини.
— Так ясна річ, тільки вже в цей раз не запізнюйся. — А ви тут поки знайомтеся, розбирайтеся, що до чого. Старшина про все доповість.
— Я тебе проводжу. — Ілля озирнувся.Валя, чайку старшині приготуй.
Вийшли в продовольчий склад-підвал.
— Слухай, Андрію, в голові не вкладається — як тобі вдалося валізу відшукати?
— Тепер вже не так важливо… Що в тебе?
— Думав рехнусь… — Ілля розвів руками. — Грознер матом крив, допитуючись, куди ти пропав і чому я нічого толком сказати не можу. І раптом перед тим, як ти заявився, Гаврилів на зв’язок вийшов… У мене щелепа і відвалилася!
— Та вже і у мене вперше вийшло з Гавриловим поговорити. Але щелепу на місці.
— Андрій, в мене просто слів немає…
— У Гаврилова теж слів не знайшлося.
— Якісь державні секрети?
— Ніяких секретів. Поснідаю, дещо розповім.
Ну добре… Хто цей старшина, схожий на гриб боровик, звідки він взявся?
— Старшина наша людина. Але через сорок хвилин чекає серйозна розмова з Москвою. І цілком може так статися, що старшину доведеться…
_ — Як скажеш, так і зробимо… Ека дивина! Труп по річці до німецького берега попливе…:— Ілля подивився на мишку, яка пробігла по стелажа. — Слухай, не подобається мені це.
— Що не подобається?
— Миші та щури заметушилися, бігають, як очманілі. Нек добра це.
— Хочеш сказати, що щури біжать з тонучого корабля.« Так у нас не корабель начебто, зовсім навіть навпаки. Ми не в морі. Побігають і перестануть.
— Не знаю, як пояснити, але щось не так навколо. Нут-ром чую. І Гаврилов раптом ні з того ні з сього з’явився. Та ще посеред ночі…
У мене теж іноді від недосипу нутро не те, що потрібно, чує. Як раніше мужики говорили, якщо чогось здається, хреститися треба. Як Ольга?
