Старшина впорався, навіть дихання не збив при швидкому темпі, поки тягнув незручну поклажу. Міцний хлопець.
Вийшли до машини з такими фарами.
На задньому сидінні влаштувався Карпенко з валізою, Во-ронцов на місці водія, Стасова посадив поряд.
Воронцов спочатку планував після навантаження валізи доставити до місця служби Дрьомова, Стасова і Карпенко. Тобто повернути служивих на місце, звідки їх узяв. І вже потім відправитися на прикордонну заставу, щоб визначити валізу в бункер. Але після того, як труп Дрьомова старшина скинув в яр, треба було діяти інакше.
Втім, все вже позаду. Завдання виконано, валізу з грошима виявлено. Тепер треба доставити його в бункер — чим швидше, тим краще. Тільки і всього. Все інше потім. Напевно Грознер вже питав по зв’язку у Аршонова, куди запропастився лейтенант Воронцов і чому не виходить на зв’язок.
На охоронювану територію батальйону Андрій вирішив не заїжджати, щоб не втрачати часу і не світитися даремно. Зупинив машину біля будки з вартовим. Над будкою покачи-вався на вітрі ліхтар в захисній сітці, обліплений мошкарою і нічними метеликами .
— Значить, так..з — Андрій подивився на Стасова. — Тебе до ліжка проводить старшина. Я, пам’ятається, обіцяв, що візьмете з подільником з валізи грошей… трохи. Обіцяв?
— Так точно. Обіцяли.
— Можеш взяти за двох. Дрімоті вони вже не потрібні.
— Мені теж нічого не треба.
— Ну, справа хазяйська, примушувати не буду. Продовжуй службу, рядовий Стасов.
— Дозвольте виконувати?
— Дозволяю. Старшина Карпенко, проводь, рядового Ста-сова, я тебе тут почекаю. Тільки щоб без затримок, скоро світати почне. Бігом марш!
Воронцов заглушив мотор, закрив очі, витягнувся, про-легченно зітхнувши.
До цих пір ще не зовсім вірилося, що все так добре обійшлося. Ну, не зовсім благополучно. Терпимо. А що касается Дрьомова, так це майор Фролов вже сьогодні, ближче до вечора, буде давати пояснення лейтенанту Воронцову, куди пропав рядовий батальйону Дрьомов. І ще додатково при-майору доведеться дещо висповідатися, після чого загуде він з побитою мордою куди-небудь на лісоповал, і це в кращому випадку. Хтось же повинен отримати по заслугах за пропажу чемо-дана і за власну дурість. Без цього ніяк не можна! Вино-ватого треба знайти і покарати.
ГЛАВА П’ЯТДЕСЯТ СЬОМА
Пауль крізь сон почув, як Ірма обережно, крадькома, як кішка, піднялася з ліжка.
Ти куди? — запитав він, вдаривши рукою по порожньому місцю, і відкрив очі.
РШр Не скажу! — Ірма, стоячи до нього спиною, накинула на плечі легкий халат з пухнастим білим комірцем, поспішно запахнулась, обернувшись. ^ В душ разом підемо?
— Спочатку ти, а я вже потім.
— Чому?
— Чого тут незрозумілого? Почну приставати до тебе в душі-виття, а ти, як цієї ночі, почнеш голосно скрикувати.
— Ну і що з того?
— Не хочу, щоб тітонька чула, як ми з тобою вранці в душовій удвох… розмовляємо.
Нам тепер від тітоньки нічого приховувати. — Ірма загадково посміхнулася, переступила з ноги на ногу. — Я ось що тобі скажу по секрету… бо-олыпо-ому секрету.
— Говори. По секрету.
— У вас, у росіян, напевно, не прийнято перед сном голити-ся?
— Не прийнято. Ти це до чого?
— Колючий вночі був, як їжачок. Груди мені подряпав. Ось помилуйся…
Ірма розкрила халатик.
Пауль завмер, дивлячись на дівочу груди, підскочив, плутаючись у простирадлі і простягаючи руки, але дівчина вислизнула.
