— А як же ваша обіцянка?
— Ах так, обіцянка в силі. Це я так, з шкідливості… полякав трошки. Не хочеш убивати, і не треба. Самостійно він помре. От хіба що довго мучитися буде.
— Пристрелити його треба, — Карпенко подивився на Дрімоту, кинув цигарку під ноги, потягнувся до кобури.
— Стривай, спочатку подивимося, що у валізі лежить, а вже потім… Берися, старшина.
Старшина підійшов до стирчить палиці, легенько поколупав лопаткою, потім акуратно відкинув верхній пухкий шар землі, нагнувся, підняв валізу, витяг на траву.
— Бач ти, неглибоко зарили/— Він, встромивши лопатку в землю поруч з видобутком, випростався. — Ну треба ж… Куди вони з цим чемоданом потім збиралися кігті рвати?! Пешкодра — лом до станції, чи що? Дурачье! Так вони тут і ремені контрольні порізали… сургучні Печатки порушені…
—Гаразд. Відкривай. Інші печатки поставимо, краще колишніх будуть.
Старшина сів, відкинув ремені, обережно підняв кришку валізи.
Воронцов наблизився, присвітив ліхтариком. Пачки, хрест-на-хрест перетягнуті смугастими червоно-білими папірцями, лежали рівненько. Незаймані.
Дрімота застогнав і промимрив:
— Бл…во-о-о…
— Заспокой його, — Воронцов поглянув на старшину і ногою зачинив кришку валізи.
Старшина повернувся, підійшов до Дрімоті, нахилився і вистрілив між очей. Потім взяв труп за ноги, підтягнув до краю яру, штовхнув ногою.
ГЛАВА П’ЯТДЕСЯТ ТРЕТЯ
Завдяки старанням фрау Берта і, звичайно ж, перш за все, її брата Вальтера, Пауль Кройс так і не влаштувався на завод, як передбачалося, а був визначений в команду, яка розташовувалася в передмістях Берліна. Тут на відкритому просторі на пологих схилах, оточених прерыви-простими лісовим масивом, в похідних умовах на швидку руку проходили підготовку так звані російські німці, поже-лавшие стати солдатами рейху. Не всіх, хто побажав, взяли на навчання. Відбір, треба розуміти, був жорсткий. Кого завгодно в команду І не брали. Перш за все, необхідно було продемонструвати рівень знання російської та німецької мов. Просто кажучи, без запинок висловлюватися як російською, так і по-німецьки. Це перша обов’язкова умова. Все інше потім.
Пауль ще в Польщі виявив бажання служити на благо рейху, тому все було логічно. Захотів — служи.
Підготовка проходила за чітко спланованим розкладом. Після коротких ємних теоретичних занять почалися практичні заняття: розбирання і збірка стрілецької зброї, доведена до автоматизму, водіння по пересіченій місцево-сті транспортних засобів, у тому числі танків. Стрільба до оду-ренію з пістолетів, автоматів, кулеметів. Стрибки з пара-шютом.
В команду І були відібрані, насамперед, міцні молодики, додатково до всього або відслужили в Червоній Армії, або володіють навичками водіння пересувних засобів. Особливо процвітали на першому етапі навчання прости-для подальших занять і визначили групу 0-6, де навчання проходили вже за іншою програмою. І стало зрозуміло, що готують диверсантів. З рештою розпрощалися без пре-дупреждений та пояснень.
На чолі групи 0-6 у складі двадцяти семи бійців на третій день занять поставили Пауля Кройса. І знову-таки без попередніх пояснень йому було присвоєно позачергове звання обер-єфрейтора. Відповідне обмундирування з чорними погонами танкіста він отримав на складі в той же день. Для лейтенанта НКВД Кройса звання, безумовно, не дуже який, але все-таки звання. Більше того, йому для роз’їздів по місцевості була надана стара газель — легковик, яку він за дві ночі з допомогою автомеханіків німців, які по-російськи ні бельмеса не розуміли, привів у порядок, заодно повправлявся в німецькому, з робочим людом загальна-
