Стасов і без нагадувань вже знав, що з сімнадцяти гриб-ників тільки двох, його і Дрімоту, до батальонному комісару не викликали.
— Ти бригадир, а я з тобою був, бо ми поза підозрою.
— Все б нічого, але Карпенко, коли гриби здавали, запитав у мене, чому я перемазанный. Я пояснив, що в болото з тобою випадково забрели.
— Так, я пам’ятаю, як забрели… в болото.
— У тебе не питав, чого такий перемазанный?
— Не питав, — Стасов уповільнив крок, дивлячись на рас-тревоженного Дрімоту, — Так і скажу принагідно, що в болото здуру забрели. Ось тільки наперед думати треба було. Біля струмка в яру бруд дорожню треба було добряче відскоблити, відмити. Я чого тобі казав?
— Всі ми розумні заднім числом. Час підтискав. Якби не вклалися у часі, та ще й в мокрому об’явилися, що тоді?
— А що?
— Довелося быговорить, що в річку випадково забрели. Гаразд, порожній базар. Що було, то було, назад не повернеш.
Я тільки одного не зрозумію, чому вчора все було спокійно, а сьогодні раптом схаменулися, задергались?
— Мені після сніданку зв’язкова Раечка нашептала між справою, що вчора, на ніч дивлячись, якийсь незрозумілий хмирь приїжджав, по знакам відмінності начебто танкіст і всього-то лейтенант, а Фролов перед ним на задніх лапках стояв вислужувався. Так що все неспроста.
— Ще б. Я взагалі удинлякэсь, чому відразу всіх по тривозі не підняли, щоб прочісувати ліс, валіза зниклий шукати. І викрадачів заодно.
— Тут все не так просто. Справа-то не жарти… Напевно красноперые докладно розбираються, голови ламають, що до чого, і сторонніх до своїх секретів не підпускають. Шукають черговий шпигунський змова.
— Серед красноперых не всі такі дурні, як той старший лейтенант з машини, — сказав Вадим і згадав Серегу Ковальчука. Серьога розумний, хоч і красноперый. — Ось тому вони і вирішили кіпіш перш часу не піднімати. Якщо б відразу батальйон в ліс погнали прочісувати…
— Що тоді?
— Тоді, може, і обійшлося б в кращому вигляді.
— Не подобається мені цей танкіст, про якого тобі Раечка нашептала і перед яким Фрол на задніх лапах стояв. Ти бачив його?
— Не бачив. І не хотілося б побачити.
Вийшли на свежепосыпанную крупним піском доріжку, який простягається навскоси між рядами наметів.
Звідусіль чулися голоси, сміх, але без криків і гучного мата. Все, як годиться в армії. Нікому не хочеться наряд поза чергою заробляти, щоб потім смердючий сортир віддраювати, та так, щоб ніяких слідів лайна і сечі на поверхні не залишилося, або чого іншого не краща.
— Ти як хочеш, а я в умивальник, сказав Стасов. — Зуби почищу, дай голову помити треба. Там сьогодні шматки мила оновили.
— Це добре, що оновили, та ось тільки чую, що не вийде в тебе сьогодні зуби, на ніч дивлячись, почистити. Не кажучи вже про голову.
— Чого це раптом?
— Нас зараз на бесіду поведуть. І я впевнений, що до танкістові.
Назустріч по доріжці йшов Карпенко в супроводі двох сержантів. Загалом-то, все нормально. Так завжди перед відбоєм. Старшині потрібно стежити за порядком, щоб не пустували солдати. Та ось тільки Карпенко зазвичай поодинці прогулюється, прислухаючись, покрикуючи, заглядаючи в намети і підсвічуючи ліхтариком. А тут втрьох завітали.
— Отже, домовилися, — процідив крізь зуби Дрімота. — В болото ми з тобою забрели.
— Попало.
— Дрімота помилився. Ні на яку бесіду їх не повели. Без всяких пояснень мовчки замкнули в сараї, залишивши у двері охорону.
— Не кричати, — попередив старшина Карпенко, — і голосно не розмовляти. Моя порада: подумайте гарненько, для чого вас сюди визначили.
