з червоними петлицями. Чоботи до блиску начищені, бо в бруд неохоче ступив, поморщився.
— Хто такі? — запитав він, роздивляючись, поправляючи кобуру і швидше за все не розуміючи, що колишніх зеків напоровся. — Осліпли, мать вашу… мови відсохли?
Вадим промовчав, очікуючи, що Дрімота доповість, хто вони такі і що зовсім навіть не осліпли. Старший все-таки, бригадир, бо першим повинен відповідати.
А Дрімота відвернувся від старшого лейтенанта, сказав неголосно:
— Як побачу красноперого, так відразу печія до горла підступає. До чого б це?
— Якого х…я! — закричав старший лейтенант з перекошений
ной мордою, висмикуючи з кобури пістолет.— Хто такі, звідки, мать вашу…
— Шоста стрілецька дивізія! — доповів Вадим, кинувши цигарку під ноги. — Рядові Дрьомов і Стасов.
— Як стоїте, як доповідає, мудило?! Струнко стояти!
Стали по стійці смирно.
— Я з вами ще розберуся, паскуды… трохи згодом. А зараз штовхати машину, живо!
Стасов у два стрибки вибрався на дорогу, а Дрімота не рушив з місця.
— Ти чого стоїш, придурок?! — розлютився красноперый, направляючи пістолет на Дрімоту. — Пристрелю!
І вистрілив, але трохи ст. бік, гілка біля придорожнього куща підломилася. Поряд з Дрімотою, по ліву руку, підломилася гілка. Видко, зміркував розгніваний красноперый старший лейтенант, що двом недолугим з шостої стрілецької дивізії зручніше буде штовхати машину, ніж одному. Сам-то він в начищених чоботях не збирався брудною справою займатися, а шоферові не штовхати, а на педалі натискати потрібно так баранку крутити-вертіти.
— У тебе мізки відмовили чи як?.— відкрив дверцята широ-коплечий високорослий шофер, почувши постріл, і зістрибнув на дорогу. — Зараз… жваво вправлю!
У шофера теж чоботи начищені, йому теж не до лиця по бруду довго топтатися. — Все зробимо, як треба, підняв руки, ніби здавався, Дрімота, покосившись на гілку підстрелену. -Так би відразу й сказали, що самі не впораєтеся.
— Мовчати, сука!
— Мовчу, товаришу старший лейтенант, зніяковіло пробурмотів Дрімота і з винуватим виглядом переступив з ноги на ногу. — По недомислу неправильно себе повів.
— Ти мені ще трохи поговори… довго згадувати будеш! — заспокоївся старший лейтенант і засунув пістолет у кобуру.- Почали!
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Штовхали мащину довго.
Старший лейтенант стояв осторонь, сильно нервував і віддавав команди, в основному матом.
З-під коліс летіло на груди, обличчя рідке чорно-руда місиво. Відпльовуючись, утираючись, підкладали під колеса все, що під руки потрапляло: палиці, гілки придорожнього куща, пласкі камені з узбіччя. Дрімота саперною лопаткою липку бруд тільки ж-.встигав у бік відкидати.
В кінці-то кінців виштовхали машину на твердий грунт. Полегшено зітхнули, відійшли вбік до калюжі на узбіччі, щоб хоча б з рук змити бруд. Вірніше, не відійшли навіть, а тільки вирішили відійти, зробили крок у бік калюжі.
— Стояти, падли! Не рухатися! Ви заарештовані! — закричав старший лейтенант і спритно крутнув на вказівному пальці пістолет. — Сашко, одягни на них браслети. Вони вже своє від-служили в шостої стрілецької дивізії. До х…ям собачим таких захисників Батьківщини.
Шофер, посміхаючись, дістав з-під сидіння плоский валізку, відкрив його, вийняв наручники.
— Спиною повернулися! — скомандував він.
Дрімота, похнюпивши голову, зробив крок убік і раптом лопаткою, якій тільки що бруд відгрібати, з розвороту впоров по шиї старшому лейтенантові. Глибоко лопатка увійшла в шию.
