Вадим Стасов відкрив парадні двері точно в призначений час. Хвилина в хвилину.
Сержант в пустельному гучному вестибюлі піднявся на весь зріст за перегородкою, глянув на годинник. Задоволено кивнув.
— Вадим Стасов?
— Він самий.
— Документи.
Сержант уважно переглянув документи. Розгорнув і підсунув прошитую зошит у твердій бордовою обкладинці.
— Ось тут розпишіться… Поставте дату.
Стасов вмочив перо в чорнильницю, розписався, поставив дату.
— Другий поверх, двадцять перша кімната.
— Знаю. Бував вже.
Із Сергієм Ковальчуком Вадим Стасов зазвичай зустрічався поза робочою казенної обстановки. У цьому будинку вони лише одного разу посиділи в кабінеті Ковальчука. У минулому році сьомого листопада, коли після демонстрації на головній вулиці стихло. Ну хіба що долинали час від часу за вікном веселі голоси так далеко гармошка грала. А як же, свято-то пролетарський! Народний свято, ось народ і гуляє.
Міцно вони тоді в нехорошому будівлі з двома девчуш-ками свято відзначили. Сергій все оформив і підніс в кращому вигляді. Напої і закуски. А дівчатка в форменого одягу навіть краще виглядали, ніж трохи згодом без одягу. Звичайна історія: коли щось дуже сподобалося, то хочеться це сподобалося скоріше дістати, а як тільки товар у тебе в руках виявиться, так і носом вернути починаєш, мовляв, так собі товар, буває і красивіше.
Стасов поклав паспорт у нагрудну кишеню і попрямував в потрібному напрямку. На душі було тужно. Майнула мис-лишку, що на волю звідси вже не вибратися. Мимоволі сповільнив крок, глянув під ноги.
На широких сходах червона килимова доріжка під кожною сходинкою мідними пластинами акуратно придавлена, жодної зморщечки, ні смітинки.
Підняв голову.
Бронзові бра по стінах, високий овальний стелю з ліпними викрутасами по сторонах. Непогано буржуї до сімнадцятого року жили, але дохляками в підсумку виявилися, коли при — дурливый народ, возжелавший кращого життя, попер на них з сокирами та вилами. Тепер інша влада, на цих з вилами, сокирами не попреш!
На майданчику ще один сержант.
Витягнувся сержант струнко, привітно подивився.
Вільно, сказав Стасов і теж привітно подивився.
Кабінет у Серьоги просторий, казенного типу. Два дивани, обтягнуті чорною шкірою, як раз для двох дівок, шість стільців, довгий стіл з гнутими ніжками, за яким напевно колишні господарі всім сімейством сиділи.
Портрет Сталіна в масивній рамці за спиною господаря ка-бинета, картинка з запорізькими козаками на стіні між вікнами.
— Чого запізнюєшся, іменинник? — Серьога ляснув долонями по столу.
— Звідки про іменини дознался?
— Робота у мене така: все про всіх лейтенант Ковальчук знати повинен. Такі от справи, товаришу інженер Стасов. — Сергій подивився строго і посміхнувся, як перш, інститут-ської посмішкою. Винен, із запізненням дознался. Вчора у тебе день народження трапився. На цей раз проморгав, наступного виправлюся… Зате подарунок я тобі серйозний приготував, але це потім. Трохи перегодом.
Вадим плюхнувся на диван. І вперше за сьогоднішній день відчув душевний спокій. Схоже, що все в повному порядку. Не пропаде сибірська хутро в макаронних ящиках. Пройде безперешкодно до Харкова і далі — прямо в одеський порт. Може, не варто відправляти Дикого до праотців. Перестрахувався. Але, як кажуть, минулого не повернеш.
Сергій тим часом дістав з шафи пляшку «Столич-ной» , чарки, заздалегідь приготовану закуску. Швидко, вправно накрив на стіл. Непогано вийшло.
Бутерброди з червоною ікрою, шматки м’яса, чимось политі, салат, гриби мариновані, інша харчі… Все це у білих
