ку, а на всі ступню відразу наступаючи. Непогано Ілля влаштувався, впевнено себе на кордоні відчуває, хоча і не зумів закінчити ШОН НКВС. Мабуть, мудрий майор Грознер про подальшу долю курсанта сильно подбав, і ніяк інакше. Школу Ілля не закінчив а на кордон в званні лейтенанта прибув. А лейтенант НКВС — все одно що капітан РСЧА, навіть серйозніше.
І подумалося, а чи не послати б комісара куди подалі, не до нього сьогодні.
Воронцов розсміявся, одернув гімнастерку. Бач, як швидко пристосувався до нового становища, коли можна віддавати команди кому завгодно і коли завгодно, навіть генералу… за своє-му розсуд.
Аршонов стукнула два рази в двері, увійшов, зупинився на порозі.
Дозвольте…
— Дозволяю, товаришу комісар. Що новенького скажеш?
Навіть і не знаю, чого почати…
— Почни з чого-небудь.
— З самого ранку тебе розшукував, з ніг збився. Ніхто ні-чого про тебе не знає.
— Ніхто нічого і не повинен про мене знати.
— Так і дивізію з лінійної зв’язку запитував, те ж саме, ні тебе в дивізії. Тебе нема ніде. Пропав Воронцов. Ольга теж тебе втратила. Сумна така… У мене запитує, чому чоловік не ночував вдома, а я що можу сказати?
— І що сказав?
— Мовляв, знайомиться ваш чоловік Андрій Воронцов з обста-тановкою в стрілецької дивізії. Планова нічна перевірка го-товности.
— Все вірно. Познайомився чоловік… Ти ось що мені, ко-миссар, скажи: якщо танки через міст на заставу попруть, що тоді? Які засоби для боротьби з танками на заставі, крім гранат?
— Доповідаю. Ніяких коштів, крім гранат. Разнаряд-ка секретна надійшла в кінці травня: з початком військових дій лінію прикордонних укріплень негайно займають частини РСЧА, а прикордонний загін переходить до виконання особливих завдань. — Якщо рознарядка секретна, то чому ти мені секрети выбалтываешь?
— Тобі ж в першу чергу про це відомо.
— Відомо. Значить, через міст танки не підуть, німці з того берега по заставі стріляти не будуть.
— Якщо і стануть стріляти, то наші льотчики їх вогневі точки в момент накриють. Он скільки військ підтягнулося. І ще підтягуються. Залізниця перевантажена. Два аеродрому під Зеньковом.
— А якщо не наші льотчики першими почнуть кидати бомби з вогневим точкам супротивника, а німці стануть скидати бомби на залізницю, яка перевантажена, на аеродроми під Зеньковом?
— Ну не знаю,—Ілля розвів руками, — Не повинні наші соколи чужі літаки до нас пропуетить.
— Дай-то бог.
— Ти чого це раптом, Андрій?.. Сумніваєшся?
— І дуже сильно сумніваюся.
— Це після того, як познайомився з обстановкою в дивізії?
— В дивізії не з чим знайомитися. Обстановка херовая, готовність нульова. Гаразд. Про це не з тобою розмову перед-варто. А ти з якою звісткою до мене прибіг? Сподіваюся, з ра-достной.
— Вгадав, звістка радісна, Ілля посміхнувся. — У на-чальника штабу сьогодні ювілей.
— І скільки йому стукнуло?
— Анітрохи. В цей день чотирнадцять років тому вони з Надією Василівною, так би мовити, бракосочетнулись. Стали чоловіком і дружиною.
— Чотирнадцять років тепер на прикордонній заставі ювілеєм вважаються?
— В тому-то все і справа. Якщо чотирнадцять навпаки.
— Якщо чотирнадцять навпаки… це дуже навіть цікавий ювілей. — Воронцов уважно подивився на комісара.
— Так! Виходить сорок один, а рік-то нині сорок перший!