І раптом команда, як молотом по голові: кому потрібна добавка, в чергу до роздачі!
С побоюванням, але потягнулися до довгого вікна роздачі. Стасов, стаючи в чергу, подумав, що друга поспіль чергування по бараку з тим, що сьогодні відбувається, напевно, якимось чином пов’язане. І не в чергуванні справа, а в чомусь зовсім іншому, що змінило життя табору відразу після пробудження. А ось Дрімота напевно все знав наперед.
Після сніданку побудова біля воріт. І знову все не так, як раніше.
П’ять, десять хвилин ситі ошелешені зеки стоять чекають команди, а ніяких команд немає. Навіть вівчарки занервували, відчувши щось недобре, смикають повідці, поскуливают.. Конвоїри на собак цикало, хоча і самі всім своїм виглядом на них схожі, хіба що не поскуливают.
Залізне правило — відразу після побудови лунає команда караульного начальника: «Приготувалися… Пішли!» Зеки виходять п’ятірками. Конвой, розбившись по парам, вважає: «Перша, друга…». Коли остання п’ятірка займає своє місце в колоні, караульний кричить: «Строєм марш! Крок вліво, крок вправо — стріляю без попередження!»
А тут ніяких команд. Конвой, схоже, сам чекає команди, поглядаючи на головний корпус. Ніякого руху навколо.
— Кулеметники на вишках на стрьомі, пронудил Чалий, приготувалися, зараз всіх нас покладуть.
— Ти чого там її… дишь… парашу розводиш…
— Точняк… Жмурів з нас зроблять.
Трюмить стануть пад-и-ли.
— Якого ж х…я бажбаны еб…ті тоди нагодували…
— А такого, щоб продукт задарма не пропав, щоб в канаву після харчі не закопувати.
Зі Нас тоди все однаково закопаты треба, замисть продук — тів, — пробурмотів Дохлий, штовхнувши ліктем Вадима.
— Та хер його знає, може, і не треба. Здається, рудника вже не будэ, — буркнув Тарас.
— З чого ви взяли, хохли довбані? прошипів Хаза.
— А вісь сама з цего.
Вадим послухав і подумав, на правду схоже, що рудник вирішили ліквідувати за непотрібністю. От хіба що пуліметов на вишках замало для такого натовпу. Як тільки застрочат кулемети, побіжать куди очі дивляться збожеволілі зеки, зметуть конвой і собак затопчуть. Напевно щось інше вертухаї задумали. І не табірне начальство тому виною, а звідкілясь збоку, зверху наказ їм скинули.
Єдине, що Стасова заспокоювало, так це коротка розмова з Дрімотою на горищі. Дрімота просто так, від не хер робити, не прийшов би повідомити про другому чергуванні. Схоже, що стріляти з вишок не будуть, а якщо і постріляють, то не всіх. На руднику ще орати й орати.
Нарешті з головного корпусу вийшли п’ятеро. Начальник табору Станкявичус і його підручні — права рука і ліва. Тарасов і Фоменко. Зупинилися на сходинках в нерішучості, переминаючись з ноги на ногу, чогось чекаючи. Незабаром стало зрозуміло, чого вони очікували.
На ганок вийшли двоє чужинців. Сивий полковник і здоровань у цивільному, слідом «кум» у мундирі отутюженном, за ним четверо дармоїдів. Всім скопом пройшли по накатаній доріжці на зацементовану майданчик. Доріжка від корпусу до майданчику прокладена, щоб у разі негоди бруд місити, чоботи не бруднити.
Полковник попереду крокує. Суворий на вигляд, підтягнутий. Решта за ним слідом за ранжиром рухаються, кожен своє місце знає. І стало зрозуміло, кому мова штовхати і хто на сьогодні в таборі головний. Як скаже полковник, так тому і бути.
— Злодії і бандити! — Полковник провів поглядом по ви-будувалися. — Колишні злодії і бандити другого барака, які стали на шлях виправлення… Я довго говорити не стану. У вас, з різних причин порушили закон, з’явилася можливість спокутувати свою провину не на руднику, а в інших місцях. Серед вас немає конченых зрадників та політичних виродків, ви соціально близькі радянському народові, тому з вами особлива розмова.
— В особливому відділі, — пролунав глузливий голос.
Приглушений сміх і бурмотіння прокотилися по рядах.
— Хто сказав? — Полковник несподівано усміхнувся. — Виходь, не бійся. Я бачу тебе.Заруба, протиснувшись, вийшов , схиливши голову і потираючи шию долонею.
— Струнко стояти!
Заруба, зачекавши, витягнув руки по швах, зімкнув ноги. Не чекав він такої команди, не відразу зміркував, що треба робити.
Полковник щось сказав верзиле в цивільному, підійшов до Зарубе.
— Крикни «ура», — скомандував полковник громовим голосом.
Заруба кашлянув, нерозумно посміхнувся і крикнув «ура» , але погано у нього з переляку вийшло. Поперхнувся.
— Ще раз! — карбуючи слова, сказав полковник. — Як перед атакою проори! Давай!
