нокалиберные фотографії в рамках і без рамок. Ніяких слідів недавньої п’янки. Напевно в іншій кімнаті друзі-приятелі пили й закушували, згадуючи дні бойові.
— Погодь, лейтенант!
Довгаль широкими кроками попрямував в сусідню кімнату і незабаром повернувся з початой пляшкою горілки, двома гранованими склянками, поставив їх на письмовий стіл, зрушив убік настільну лампу.
— Сідай.
Воронцов сів, поклав портфель на підвіконня, між квіткових горщиків.
Довгаль розташувався навпроти.
— Про Ростоцького ти переконливо наплів, про энтом я не відразу
сп’яну зрозумів. Він же тапереча на Соловках, піди. Жарти I
жартуєш?
Треба ж було з чогось починати розмову.
— Заарештовувати прибув, лейтенант? Правду кажи! — Та як же я вас арестую? — Розсміявся андрій. — Одному не впоратися. Шофер не в рахунок.
— Вірно кумекаешь! — Довгаль хлюпнув у склянки рештки горілки і кинув порожню пляшку під стіл. — Мене голими ру-ками не візьмеш. Підкріплення чекаєш?
— Ми не в бою. Навіщо підкріплення?
— Пий! Цокатися з тобою набуду. Пий, кому сказав!
Воронцов почекав трохи., взяв склянку, випив.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
— Воронцовим тебе кличуть?
— Лейтенант Воронцов.
— Чого треба? .
— Та от хочу послухати вас.
— Ти бач, слухач який узявся. Він захотів послухати… С-сучий син! Та я ще коли дружину з донькою проводжав на вокзал, заздалегідь примітив ваших людей на пероні. Той, який ближче до мене обтиралася, всі шморгав носом, а той, що в кепці з газеткою… очима по сторонах стріляв.
— Ну і ЩО З ТОГО?
— А то! Тиждень тому зламаний замок у квартирі міняли… — Парфен стиснув і розтиснув міцні щелепи, — і подумав я: чого це мужик неправильно одягнений для такої роботи, дуже охайно, і руки чистенькі, не робочі руки. Чуєш, чого кажу?
— Чую.
— Бачиш шаблю на килимі?
— Бачу… шаблю. На килимі.
— Багатьох, таких, як ти, я порубав, а ти що робив, чому вивчився, выблядок?
— Шаблею нікого не порубав, але відпрацьовував удар на мішках з піском, на вербових прутах. Якщо що, не схиблю. Ви теж, мабуть, на вербових прутах вправлялися… Чи як?
— Заткнися, с-сука, глотку порву! Я громадянку таких, як ти… По пиці твоєї бачу, що не з наших… білогвардійський выблядок. Прізвище-то яка… Воронцов! Навчився вас з пик, за звичками, по голосу відрізняти. Не помилюся!
Спершись долонями на стіл, Парфен важко підвівся і, мимохідь перекинувши стілець, відкрив середню дверцята високого шафи, дістав пляшку горілки, ножем здер сургуч з горлечка, виколупав пробку, гарненько з пляшки приклався. Потім з розмаху хрястнул її об підлогу.
Непогано вийшло, на дрібні осколки пляшка розлетілася, тільки шийку целехонько та калюжка біля дверей.
Довгаль підняв з підлоги стілець, сів на нього, широко розставивши ноги і по-господарськи набычившись. Стиснув кулак і якийсь час розглядав його, повертаючи вправо, вліво.
— Вербові прути, кажеш… Прути теж були… для сміху. Навіщо грати? На офіцерах удар відпрацьовував. Будь даремно не чіпав… А от якщо приведуть золотопогонника, так відразу до мене, а я його на галявину. Нічого не говорив, тільки в очі дивився… Недовго дивився. Ех, попався б ти мені тоді…
Андрій прикусив губу, щоб уникнути нервового зриву. Так не годиться. Ніяких емоцій поки що. Ніяких!
— Е-ех! Славне времечко було! Парфен посміхнувся, глянув у стелю. — Адже Я робив… Махну сабелькой, і руки у золотопогонника немає, геть відпала. Він доки на ногах, я
