Невеликий дачний селище Більшовик відбудували для героїв Громадянської війни посеред підмосковного лісу біля тихої річечки з дерев’яним зігнутим мостом з високими бильцями. На такі перила можна, не згинаючись, лівою рукою спертися, дивлячись в роздумах на річку і заодно поклавши праву руку на дівоче талію.
Дві короткі вулиці, відбудовані літерою , простяглися рівнесенько, під лінійку. Стандартні будиночки, збірні. Фінські. Дісталися вони країні Рад після не зовсім вдалої фінської війни. Всього в результаті військових дій прихопили у фінів північний клаптик території та ще й кілька вагонних потягів завантажили будинками еборными-раз — боровими і вивезли. Як би в доважок.
Фіни не заперечували.
На перетині вулиць Зарічній та Пролетарської Пашка свер-ннл е дороги і, прим’явши ледь пробившуюся травичку, зупинив машину.
Вчасно прибули. Дуже навіть вчасно.
— Везуха! щ присвиснув Пашка, зробивши театральний жест рукою в бік будинку Довгаля. — Все в кращому вигляді… Головний герой на сцені власною персоною. — Ні, ти тільки погляньте на героя!
— Ів насправді схоже на виставу. Воронцов відкрив двері, вийшов з машини.
У лівій руці портфель, а в правій — носову хустку. Цілком мирна картинка. Немає зброї в руках.
Немає нічого підозрілого в непроханих гостях.
З веранди сходами спускався, спираючись на милицю, Веніамін Стернин, сусід Довгаля. Парфен йому допомагав, підтримуючи за талію. Неважко здогадатися, що обидва випили кре-пенько, але на ногах поки трималися.
У Парфена непогано виходить, у Веніаміна зовсім не по-лучается.
Хвіртка розкриті, ніби друзі-приятелі чекали гостей. От гості і прибутку. Однак ніякої радості в особі господаря вдома не висвітилося.- Ти допомагаєш сусідові дійти до його хати, — сказав Андрій, — а я тим часом накоротке познайомлюся з героєм. Тільки не затримуйся.
— Давай дій. — Хлопець підійшов до Андрія, смикнув за рукав. — Серйозність з особи прибери. Посміхаємося, як Грознер велів, але в міру.
— У неї саму.
Парфен, супроводжуючи приятеля, невідривно дивився на машину, що зупинилася біля хвіртки.
Насупився, дивлячись на непроханих гостей, бадьоренько які крокували по пісочної доріжці до ганку.
— Че приперлися… — тупнув ногою, — хто такі?
— Свої, — посміхнувся Андрій, підходячи ближче. — Дозвольте відрекомендуватися, лейтенант Воронцов.
— Звідки ти з’явився?
Від полковника Ростоцького з дорученням.
— Ось як… Чого Ростоцького від мене знадобилося? Гаразд. Після… Мені Веню проводити треба.
— Сержант проводить Веніаміна Яковича.
Буде зроблено, товаришу лейтенант, — Пашка посерйознішав, підхоплюючи Веню.
— А це ще хто такий? — насупився Довгаль.
— Сержант. Шофер…
— Гаразд. Проходь, лейтенант. Ати, шофер, подаруй Веню до будинку, але як слід доставити, я перевірю. Веня, дійдеш?
— Д-дійду! Веня махнув рукою і впустив милицю.
Паша притримав Веню, перехилився, підняв милицю.
Господар тим часом ніби протверезів, набув поважного вигляду.
Пройшли в будинок.
Просторий передпокій. Зліва від дверей дитяча коляска з лялькою і брязкальцем, праворуч скриня, лавка, під лавкою жіночі туфлі, тапочки, чоботи, чоботи парадні, до блиску начищені.
— Сюди! — Парфен кулаком підштовхнув Андрія в спину.
Увійшли в невеликий кабінет. Диван з валиками, письмовий стіл з настільною лампою, шафа з вигадливою різьбою по дереву, три стільці посеред кімнати, жовтий абажур, кімнатні квіти на підвіконні, тюлеві фіранки. На стіні раз-
