костюмі не впізнати. Щось ти на дипломата схожий. Ну, пам’ятаєш, до нас приходив, лекції читав. Дипломат з борідкою.
— Пам’ятаю. Була борідка. Крім борідки, нічого в пам’яті не залишилося. Пустозвоном бородань виявився.
— Мені теж, коли його слухав, пару раз хотілося сміятися. Але стримався. З працею.
— І чому ж тоді я на нього схожий?
— Угомонись. Тепер вже нічим.
Андрій тицьнув його пальцем у сонячне сплетіння. Пашка спритно відвів удар.
Ти надалі будь обережніше. А якщо б я відволікся на хвилину і пропустив удар?
— Тоді б я один до Парфену поїхав.
Вони сіли в машину, грюкнули дверима.
Воронцов рушив з місця.
Виїхали за високі ворота і тут же слідом за ними ворота закрилися.
А машина-то і справді зовсім новенька, заводські запахи збереглися, сидіння не замусолены, і мотор привітно гуде, дорога під колесами стелиться. Вулиця широка, машин і перехожих небагато, можна і добряче розігнатися.
Звернувши на проспект, Андрій обігнав автобус, вантажівка, посигналив бородатому кучеру на пролетке.
Все добре, та от тільки в голові непорядок, так і свербить думка: не схибити б з Парфеном. Не схибити.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Першим з «воронка» витрусили Стасова.
Вадим ледве встояв на ногах після приземлення. У тугих наручниках, виявляється, нелегко після стрибка з кузова зберігати рівновагу.
Мітяя повезли далі.
Спочатку Вадим зрозумів, що все це означає, але, огля-девшись, зміркував. Будівля щось знайоме, тільки на цей раз пощастило з двору на нього подивитися. Контора НКВС. А Мітяя, виходить, у уголовку повезли. І що все це значить? Ясна річ, що нічого хорошого. Але з’явилася маленька надія, що не все так вже і погано.
Наручники зняли.
Стасов потер зап’ястя.
— Руки за спиною тримати! — скомандував сержант із вага-нушчатой фізіономією і штовхнув прикладом у спину. — Вперед. Пішов!
У довгому коридорі в якості супроводжуючого приліпив-ся ще один з гачкуватим носом. Піднялися на другий поверх. Підвели, як і очікувалося, до кабінету Ковальчука.
Серега сидів за столом, у правій руці тримав телефонну трубку, в лівій відкритий блокнот з паперової закладкою. Мабуть, комусь хотів зателефонувати, але передумав. А може, вже поговорив і про щось задумався.
— Погуляйте — скомандував Ковальчук сержантам, кладучи трубку на апарат.
Сержанти наказ охоче виконали.
— Здрастуй, Вадим, сказав Сергій і провів двома пальцями полбу. — Ось нарешті і свиделись. Доповідай.
— Заарештований Стасов прибув.
— Помиляєшся, Вадим. Не прибув ти, а доставили тебе. В цілості й схоронності доставили. І пістолет мені повернули.
— Твій подарунок.
— Так вже на цей раз вийшло, не ображайся. І перш ніж продовжимо розмову, назви ім’я, по батькові та прізвище вашого диспетчера з Соликамска.
— Ось навіть як… тобі і про це вже відомо.
— Ось навіть так. Відомо і про це.
— Може, сісти запропонуєш?
— Так сідай, про що розмова… Хоча ти й без того вже сидиш, укладений Стасов, образно висловлюючись і трохи забігаючи вперед.
Вадим сів на той самий стілець, на цотором сидів в минулий раз. Тільки Серьога на іншому місці. І пересідати, схоже, не збирається .
