— Заткнися!
Вадим, не знижуючи швидкості, розгорнув самохідку на місці так, що головою вдарився об стінку.
Стали посеред майданчика, мотор заглух.
В самий центр села прибутку. Зліва магазин, праворуч будинок, рясно вибілений вапном, з високою жерстяної дахом, е червоним прапором над ганком.
Сільрада.
Тут вже ніяких сумнівів бути не може.
Неподалік дві курки під возами від бомбардувань спаса-ються. Руда собака нагострила вуха. Не дає на чужинців. Розуміє, що чужих вже немає. Всі свої, крім тих, які в небі літають. Собаки розумні. Швидко приноравливаются до про-стоятельствам .
— Ось що, Вад, вилазь! — крикнув Заруба.
— Якого хера ти став командувати? — обернувся Ва
дім. — Бач, як раздухарілся!
— Так… літаки ззаду, а ти їх не бачиш. Я-то бачу! — Чого городишь, де літаки?
— Вже відлетіли. Літаки Заруба помахав рукою. —
Слухай, а тьі, Вад, того… розумієш… Он як розвернувся на місці, я б, напевно, не зумів.
Заруба відкрив верхній люк, вистрибнув на дорогу, розкинув руки, як для обіймів-
— Не зустрічають селяни захисників Батьківщини, промовив він, дивлячись по сторонах.
Слідом, пихкаючи, видряпався Бодя.
— А нам пое…ть, що не зустрічають, — сказав він без особливої смутку. — Мені так навіть більше подобається… Ні, ти погляди, зустрічають все-таки…
З-за сільради підстрибом вискочив чоловік у світлих широких штанях і світлому розхристаному піджаку, за ним слідом бігла жінка з розпатланим волоссям і з червоною хусткою в руці. Комсомолка, мабуть.
— Рідненькі! — закричала вона, підбігаючи до Зарубе. — Що відбувається, війна з німцями, чи що?
— Вона сама, війна… з німцями! — насупився Заруба. — Ось тільки попрошу вас, громадянко, зберігати спокій. Не можна піддаватися паніці. — Та як же не піддатися… Бомби кидають, а де наші?
— А чиї ми, по-твоєму? Зірки на машині не бачиш, що
— Бачу! Так ви зовсім одні… одине-ешеньки. А вони по повітрю літають, бомби кидають. Ніхто їм не заважає.
— Правильно міркуєш, громадянка. Ми тут одні.
— Чого так?
— Тому що ми самі сміливі й відважні.
— Нам-то чого тапереча робити?
Мужик у світлому піджаку теж намагався щось сказати, але ніяк не виходило хоча б слівце вимовити. Розкриє рот і закриє.
— Усрался, батя? — запитав Водячи, відвертаючись. — Этт… негоже. Піди штани поміняй, а то смердить сильно. Німці в село прийдуть, сміятися будуть. Йегоже!
Вадим, дослухавши, вибрався з люка.
— Де ваші… односельці? запитав, розглядаючись.
Так… того… у н-нас нікого немає, — нарешті вимовив мужик, повбрачиваясь так, щоб штани на дупі не було видно. — Всіх тимчасово відселили.
— Як це «нікого немає»? Сільрада у вас є, міліція, пошта… Он і магазин з відкритими дверима. Селян відселили, це зрозуміло, а де народ служивий?
— Н-не знаю. Поховалися… напевно.
Ііргг Ну коли не знаєш, міняй штани, Стасов підійшов до жінки. — Моя вам порада, отсидитесь поки що в погребі. Так вірніше буде.
— Німці прийдуть?
— Одне з двох. Але, швидше за все, скоро прийдуть.
Вадим подивився, як Заруба зі Стьопою побігли до магазину, і усміхнувся.
Дорвалися соколи шизокрылые до безкоштовних харчів! Ось вже не думали не гадали недавні зеки, що так все обернеться. Справжній обіцяний комунізм настав. що хочеш, те й бери, що хочеш, те й роби. Ніхто нікому не указ. Та ось біда, стріляють недруги, бомби з неба кидають… Можуть ненароком і потрапити… не по злобі. Але поки що хоч бомби на село кидати перестали. І на тому спасибі.
