Вадим згадав про провислою гусениці і крикнув Зарубе, щоб згортав з поля на здалася попереду за деревами путівець.
Не дай бог гусениця розчепити! Ось тоді… Ні, краще не думати, що тоді.
Не проїхавши і двох кілометрів, згорнули спочатку в лісок, а потім знову на поле, тому що дорога йшла вниз, прями-ком до розташування дивізії, від якої потрібно триматися подалі. І чим далі, тим краще, тому що там гриміло без перерв.
Заруба все правильно зрозумів і плюс до всього добре орієнтувався на місцевості. Так і навчився він після трактора непогано управляти самохідкою. Найцікавіше, що всі про-виходить, судячи з його захоплених вигукам, Зарубе дуже навіть сподобалося. Ніби й не війна почалася зовсім, а так… потіха!
Стасов потроху преходил в себе, сидячи на вежі і звісивши ноги в люк. І раптом вперше в свого свідомого життя ощу-тіл, усвідомив повною мірою смак справжньої свободи. Всі! Тепер тільки він, Вадим Стасов, вирішує, що робити і як робити. І ніхто йому не указ! Ніяких команд зі сторони! На всіх наплювати! Війна. А він посеред цієї війни куди захоче, туди й подасться. Вільний птах!
У піднесеному настрої спустився в машину.
На днище самохідки, скорчившись, сиділи навідник і заряджаючий. Бодя і Стьопа. Поки їм стріляти без потреби. Не в кого стріляти. От і сидять, нікого не чіпають.
Гуркоче мотор, самохідка деренчить на всі лади.
— Де Лікоть? — вигукнув Вадим. — Куди він подівся?
— Нема Ліктя. І більше не буде. Намилився, су-ука! — прокричав Стьопа. Я бачив, як він рвонув вниз, до батальйону, за наказом Васіна. Тільки п’яти заблищали.
— Ну і хрін з ним… з Ліктем. Туди йому і дорога. Сьогодні гусеницю підтягувати не будемо.
— І без нього підтягну, якщо знадобиться. — Бодя вмостився зручніше, витягнувши ноги. Інструмент ось він, руки ось вони…
Бодя показав руки. Нормальні руки. Один тільки кулак буде, як два стасовских. — Переб’ємося поки що. Заруба зменшив швидкість, круто звернув у ліс, зупинив самородку між розлогих де-ревьев , заглушив мотор.
— Машина до бою готова! сказав невпопад Стьопа. — От тільки з ким воювати будемо?
— По ходу зметикуємо. З ким треба, з тим і повоюємо.
— Тоді оголошуй, Вад, перекур, — сказав Водячи. — Покурити полювання в спокійній обстановці. Набридла вся ця катавасія. Тут стріляють, там стріляють. Без продиху…
— Правильно Бод я сказав, ніякого спокою немає. — Заруба на цей раз першим покинув самохідку. Душа моя сильно растревожена. Ех випити б, та нічого не залишилося. Командир
I вранці залишки з фляги выхлебал.
— Громадяни колишні зеки, майбутні бійці… не знаю, ка-кої армії. — Стасов зістрибнув з машини. — Оголошую перекур, так і поснідати саме час. Без випивки поки обой-демся.
— Обійдемося! — розсміявся невідомо чому Заруба.
Давно таким веселим і безтурботним Заруба не був. Йому
все завжди не по душі. А тут, як французи кажуть, що нарешті — то в своїй тарілці виявився.
Вибралися з машини, слухаючи далекі розриви, распако-валі торбинки з сухими пайками.
Тільки сіли на травичку і приступили до перекусу, як метрах в десяти розірвався снаряд і тут же ще один. Просви-стелі над головами осколки, зрізуючи верхівки і гілки на де-ревьях.
— Нас, чи що, знайшли? — запитав Бодя, випльовуючи, що було в роті. По-о, суки!
— Кому ми, на хрін, потрібні..- Стасов піднявся,- Там, нижче по косогору, дорога простяглася, от з нею і б’ють. А нам переліт дістається.
Не подобається мені цей переліт, — нарешті подав голос колишній математик Стьопа.— Гармати б’ють, літаки літають. А от наших звездокрылых жодного поки що не видно. Це чого ж таке виходить?!
— Вірно підмітив. Хреново виходить. Немає літаків Робітничо-Селянської Червоної Армії в рідному небі.. — Стасов
