Все за правилами, не рахуючи перемазанной щоки: бінокль на двох годиться — навідні і командиру, щоб по черзі дивитися. Ось тільки для чого йому, навідні, вночі бінокль знадобився: сни, що в бінокль розглядав? І чого це вони з Водей в самохідці заночували, а не на свіжому повітрі?
— Близько стріляють, — рикнув Водячи на вдиху, махаючи обома руками, розминаючись після сну. — Тут і без них башка тріщить!
— Нас поки що не чіпають, і на тому спасибі.
— Сплюнь через плече, навідний!
— Кінчай базар. Треба поснідати, поки нас снарядами не накрили. — Заруба налив горілку в чарки. — Командир п’є коньяк, інші горілку. Все за правилами. Три склянки. Командир з пляшки хлепче.
— За що п’ємо?
— За перемогу над супротивником. Ми їм ще покажемо, де раки е…утся!
— Чого показувати будеш, рядовий Заруба, коли раків у лісі немає?
— Че треба, то і покажу! Налітай!
Випили, накинулися на закуску. А чого поїсти, залишилося чимало. На дві доби цілком вистачить. Води б попити!
— Ви тут поки посидьте, а я піду подивлюся. — Стьопа поставив склянку, піднявся, взявши бінокль.
— На що дивитися будеш? — Водячи нанизував на гілку ковбасу. — Я он там ще дві пляшки приховав. Погуляємо, поки вони стріляють. Кожен повинен займатися своєю справою!
— Ні, я піду.
— У добрий шлях, Стьопа, не заблудись в лісі!
— Та вже як небудь…
Заруба нарізав хліб магазинним ножем, їм же відкрив дві банки рибних консервів і, спритно чіпляючи кінчиком ножа рибку в маслі, розклав на хліб. Красиво вийшло.
Але поснідати в спокійній обстановці не вдалося.
Незабаром повернувся Стьопа, надто схвильований.
— Там таке робиться! Заруба, налий!
Заруба налив.
— Вад! — Стьопа випив, взяв шматок простягнутою ковбаси, прожував. — Ходімо подивишся.
— Так всі підемо. Всі разом і подивимося замість кіно. Бач, як розхвилювався.
А подивитися і справді було на що. Червонозоряні танки рухалися по дикому полю в бік шостої стрілецької дивізії, де, судячи з усього, розгорівся неабиякий бій. Не здається, виявляється, розбомблена дивізія!
Стасов перерахував танки. Одинадцять в русі, п’ять підбиті.
— Постривай, Стьопа, — Стасов взяв у нього бінокль. — А це, мабуть, той самий механізований корпус, для якого ми ліс валили, полігон підготували, і для них наші самохідки призначалися. Не для нас же самохідки пригнали, а для них. Та ось тільки трохи запізнилися танкісти.
— А чого їх всього-то… На корпус ну ніяк не схоже!
— Може, не підтягнулися ще інші або на підходах при розвантаженні німці їх закрили.
Стасов допив з пляшки, відкинув її вбік. Негарна картинка перед очима намалювалася. По танках б’ють гармати, розташовані неподалік. У бінокль добре було видно, як підтягують снаряди, як махає рукою німець, відкриваючи рот, подаючи команди.
— От що… — Стасов повернув бінокль Степі.— А давай-но ось що зробимо…
—Чого зробимо?
— Постреляем з гармат, не хрін без толку дивитися. З лісу будемо стріляти прямою наводкою, ось вони, німці, як на долоні. А лотом звалимо по-швидкому.
— А давай! — крикнув Заруба, вихоплюючи бінокль у Стьопи. — Чого снарядів без толку пропадати? Во як! Тут зовсім недалеко для прицільного вогню, проїдемо малех… Станемо ось тут, ні, он там… І постреляем.
— З лісу виїжджати не будемо, — сказав Стасов. — Ні в якому разі не висовуватися!
— Вірно, командир, висовуватися не впору. Херушки вони нас так відразу з-за дерев побачать. А коли побачать, що ми і звалимо.
