відразу самохідку приметишь.
— Приїхали! — Заруба відкинув люк. — Чого даремно пальне палити? Треба його берегти… Нам до Берліна ще їхати і їхати .
— Не ПІ…ДИ. Он два бака начеплені. — Бодя підвівся, відкрив верхній люк. Покатаємося ще.
— Молодший лейтенант Васін ніби заздалегідь обстановку просік… — Стьопа подивився в небо. — Вчора ще наказав до бою підготувати машину, ось і підготували… В повній бойовій готовності машина.
— Заруба в Берлін зібрався.., — важко зітхнув Бодя. — Так ось, я з вами в Берлін не поїду. Мені й тут непогано. Я по — німецьки ні бум-бум. Але навчуся…
— Даремно ти, Вад, молодшого лейтенанта переїхав. — Заруба вибрався з люка. — Хоча, ясна річ, поганий Васін був… І, як моя вчителька про мене говорила, надто запальний. Гаразд, не кривись. Все одно його вбили б там, внизу. Не захотів з нами покататися, і не треба.
— І довго ми ще будемо блукати? — пробубнів Стьопа, витягуючи мішок з харчами.
— Не хникай. У нас привал, накривай, навідник, скатертину — самобранку.
— А я що, по-твоєму, роблю? І чого це ти раптом раскоман — довалея, Заруба?— Стьопа відкусив сосиску, прожував, ще раз відкусив І— У нас командир один, скажи, Вад.
— Стьопа правильно говорить. Двох командирів не буває. Не повинно бути. У нас сьогодні свято. Живі-здорові залишилися і жратви он прихопили. Чого у нас там з випивки?
— Так є дещо, — Бодя підкинув дві пляшки горілки і, міняючи руки, піймав їх. Ще раз підкинув і ще раз зловив своїми ручищамй,
— Спритний ти, виявляється, — сказав Вадим, сідаючи на травичку. — Де навчився?
— В школі, гуртку «Умілі руки».
— Вмілі що?!
— Так, не смійтеся. Там лобзиком всі випилювали, а учитель сидів на стільці, дивився на всіх і чим попало в цей час жонглював. Мені сподобалося. Він мене і підучив.
— А як же з лобзиком?
— Випилювати на фанерці — нудне заняття. Не по мені. Але якщо треба буде, выпилю…
— Тут консерви, виявляється, завалялися, пряники, ковбаса… Ух ти!.. — Стьопа понюхав ковбасу. — Ніколи такої не бачив. А пахне як! Ось тільки пити з чого будемо?
— Е-ех, село! -пан Заруба обережно поставив на траву картонний ящик. — Тут ще додаткове закуска приготовлена, склянки ситро, щоб запивати! Гуляти так гуляти, етит вашу мать! Я давно ситро хотів спробувати. Обережно, Водячи, не побий.
— Тут бити нічого, — розреготався Водячи, відкриваючи картонки. — Всі вже побито. Хоча ні, ситро ціле. І два, ні, навіть три склянки залишилося… Закуска не розбилася. Я от тільки ніяк зрозуміти не можу — в селі з селян нікого, а в магазині на полицях всього вдосталь.
— Чого ж тут незрозумілого? Начальники залишилися, та ще й з сім’ями. Їх добре годувати треба!
— Авот тут…. — Стьопа підсунув речовий мішок і ще щось, у грубу матерію загорнуте. — Тут найголовніше упаковано. Горілку і коньяк я з-під прилавка, з їх схованки, витягнув, у фуфайку завернув, фуфайка в магазині на цвяшку висіла. У мене все в цілості й схоронності! Гуляємо, братці!
ГЛАВА СІМДЕСЯТА
— Більшовики, звичайно, почали дуже навіть непогано, тут нічого не скажеш, а закінчили погано. — Дітріх показав фукой вправо і вліво на поля пшениці. — На цих землях посаду юлбыть маєтки, яких у Європі не знайдеш. Багаті, рос-кошные маєтку. І хто володіє цією землею?
— Більшовики… володіли, — сказав Кройс і теж подивився по сторонах. — Тепер ніхто не володіє.
— Комуністи ніколи і нічим не володіли, хоча все було у них під носом. Розуму не вистачило. — Дітріх сперся на низьку дверцята машини, озирнувся, подивився на Кройса. — Тепер це наша земля. Нам належить! Яку хочеш, та-
