— Ну, от, бачите, майор… ідіоти вас почули, сильно злякалися і перестали стріляти… — процідив крізь зуби Кройс.
— Я не тих, хто стріляв, назвав ідіотами, а тих, хто таке допустив. Це тепер наш тиловий аеродром… — блиснув очима майор. — Ніхто не повинен стріляти по ньому. Навіть поблизу. Жарти в даному випадку ні до чого, обер-єфрейтор!
— Винен.
Скорим рішучим кроком підійшов стрункий, підтягнутий лейтенант.
— Лейтенант Л ауфер.
— Майор Дітріх.
— Обер-єфрейтор Кройс.
— Що тут у вас відбувається, лейтенант… Лауфер? — запитав Дітріх, посуровев.
— Нічого особливого.
— Стрільба на аеродромі це нічого особливого? Як накажете розуміти?
— Ніяк. Росіяни постріляли, нікуди не потрапили, зате в черговий раз виявили себе /Й знищені.
— Знищено?
— Я думаю, що знищені.
— Чому раніше росіян не виявили?
— Всіх одразу не засечешь. Розбіглися вони роз’їхалися в різні боки. Іноді стріляють. Місцевість пересічена. Ліс густий. Не все відразу можна помітити.
Лейтенант був спокійний, надто спокійний. Він відвернувся від прибулих, спостерігаючи за підготовкою до розвантаження літака. Схоже, що йому довелося по душі, як злякалися, занерв-ничали прибули тиловики.
Майор Дітріх миттєво заспокоївся. Так сказати, взяв себе в руки.
До літака тим часом під’їхала вантажівка з солдатами і слідом за ним відкрита міцна шестимісна машина під назвою «Хорьх-901» , На такому «хорьхе» по будь-якому бездоріжжю пересуватися можна.
Солдати дружно зістрибнули з вантажівки і взялися за раз-таження. У відкритий довгий люк на череві літака спускали вантаж, внизу його приймали, перетягували до вантажівки. Працювали чітко, злагоджено. Лунали короткі команди, тупіт ніг.
Ні стрілянини, ні розривів навколо. Тільки димок неприємний все ще стелився, притискаючись до землі.
Лейтенант підійшов до «хорьху», відкрив дверцята
— Прошу, — сказав він, відходячи вбік і уважно дивлячись на Дітріха.
Майор сів на переднє сидіння, Кройс з лейтенантом — назаднєє.
Шофер хвацько розвернувся і на хорошій швидкості перетнув по діагоналі аеродром. Потім хвилин десять пересувалися по лісовій петляє добре наїждженою дорогою.
Зупинилися біля одноповерхового, міцного на вигляд будинку з трьома антенами на даху. Напевно колишній вузол зв’язку аеро-дрома. Целехонек залишився. У лісі, в стороні від аеродрому, його збудували, щоб зверху не дуже було помітно. Тому бомби на нього і не скинули. Не примітили пілоти «люфтваффе» будиночок з антенами, а може, й примітили, але вирішили бомби на зв’язківців не кидати, мовляв, згодиться ще зв’язок. А зв’язківці і охорона, мабуть, відразу ж після нальоту ворожої авіації дружно смикнули в ліс від гріха подалі. У всякому разі, стрільби тут не було. Вікна, цілі й неушкоджені, поблискують на сонці, як ні в чому не бувало
Судячи по голосах, долинали з відкритих дверей, в кір-пичном будинку робота кипіла безперебійно.
«Цікаво, чому двері скрізь відчинені?» — подумав Кройс, крокуючи слідом за лейтенантом і майором по коридору
І зрозумів, чому відкриті… Пора вже звикнути ж німецьким порядків! Сидять німці на місцях, дуп не піднімаючи при відкритих дверях, щоб не відриватися надовго від своїх серйозних справ і без зайвої біганини перемовлятися між собою. Робота серйозна: потрібно оперативно налагодити рсеетороннюю зв’язок аеродрому.
Кройс зупинився, насилу придушивши бажання вирвати з рук йде назустріч есесівця автомат і стріляти у всіх підряд, поки не закінчаться патрони.
