На дорозі з’явилися перемазанный чорноземом міліціонер і два хлопці в цивільному, не перемазані. Чисті, охайні. Один з хлопців міцніші, інший високий, спортивної статури. Мабуть, не на землю падали, а в просторому льосі відсиджувалися, коли «юнкерси» бомби на село кидали.
Ці двоє молодих чоловіків у цивільному виглядали цілком пристойно. У всякому разі, не обісралися з переляку і на обличчях ніякої тривоги.
А міліціонер все ще нервово озирався і поглядав у небо.
В магазин заходити не можна, не годиться, — сказав він не зовсім впевнено, обтрушуючи обома руками мундир.
— МОЖНА… В магазин заходити. Я дозволив. — Стасов по-повернувся до хлопців. — Хто ви такі?
— Особливий відділ НКВС, — неголосно сказав рослий, уважно дивлячись йому в очі.
— Ах ось як! Чому тоді без зброї? Я питаю, чому без зброї?!
— У нас немає зв’язку, — спокійно сказав той, що міцніше. — Зброя знайдемо. Справа не в цьому…
— А в чому справа?
— Ми розберемося, танкіст, в чому справа.
— Розбирайтеся.
— А що це у вас танк такий незрозумілий… Якась каракатиця. Башта ж не повертається.
— Це не танк.
Як це «не танк»?
— А ось так… встряв у розмову Водячи. — Це самохідна установка. Досвідчений секретний зразок.
— Хто з вас командир?
— Я командир. 4К Вадим посміхнувся. Невже незрозуміло?
— Незрозуміло. Командир… з рядового складу. Це щось новеньке.
— для тебе, може, і новеньке, — пробурчав Водячи.
— Відставити! — скомандував Вадим, суворо глянувши на Бодю.
— Є, командир!
— Ось що я тобі скажу по секрету, чекіст. Тільки за біль-шому секрету. Тобі про нашу машину і без того довелося дізнатися більше, ніж тобі належить знати… А поки що восстанавливай зв’язок, готуйтесь до оборони.
— Розберемося.
— Я й кажу, розбирайтеся. І не суньте ніс, куди не треба його пхати.
— А ти слова підбирай ретельніше.
Чекісти трималися впевнено. Нітрохи не злякали їх бомби, скинуті на село. Більше того, вони продовжували відчувати себе господарями становища. А ось це вже ні в які рамки не поміщалося, тим більше що і в одного, і в іншого кишені оттопыривались. Наспіх сунули пістолети в кишені. Не по формі.
— Валерій Павлович правильно сказав.
Той, що міцніше, зубами витягнув з пачки цигарку, прикурив.
Хто такий Валерій Павлович?
— Ось він. — Чекіст показав рукою на міліціонера.
— І що він сказав?
— Не можна в магазин без дозволу потикатися.
— Можна, — Стасов обсмикнув гімнастерку. — Я віддав при-каз завантажити в машину продукти харчування. Нам вже сьогодні воювати доведеться, поки ви тут зв’язок будете відновлювати.
—І все-таки машина у вас дивна.
— Ви теж дивні. Вас бомблять, а ви навіть без рогаток на вулицю вийшли. Як захищати село будете?
— Не доведеться захищати село.
— Ну ні фіга собі, це чому ж не доведеться?
— Зараз наші вдарять так вдарять, що від німців ні х…я не залишиться!
— Правильно міркуєш. Але ось мій вам рада: поки не пізно, витягайте все, що можна витягнути з магазину, ів затишні місця порассовывайте. Стане в нагоді. Не німцям ж залишати. А ти… — Вадим подивився на міліціонера. — Переодягнися в штатскую одежинку, якщо пожити ще хочеш.
— І все-таки ви хто такі? — запитав той, що міцніше. — Стороннім це знати не належить.
