Красноперый впав у калюжу, до якої дійти не встигли, сіпнувся, вигнувся, роззявивши рот, звідки вилилася кров упереміш з рясною слиною.
Шофер з наручниками отетерів, витріщивши очі, переклав наручники з правої руки в ліву, потягнувся до кобури і отримав тієї ж лопаткою і теж по шиї, ну, не зовсім по шиї, більше щелепи дісталося. Дрімота тут же виправив помилку, другий раз вдарив недобитого по горлу, коли той похитнувся, втративши рівновагу.
Стасов, що називається, очам своїм не повірив, так все швидко відбулося. Тільки відчув, як у горлі враз пересохло. Два трупи лежали біля машини, яку вони зуміли-таки виштовхати з ями. І ось на тобі — замість подяки несподівана розв’язка.
Ти чого це, Дрімота, витворив? — запитав Вадим, раз-мышляя, де б.води ковтнути, щоб промочити горло. — Зовсім очманів… Чого робити тепер?
Якщо б я не витворив, нам повний п…ць настав би незабаром. Смикати треба звідси! От тільки мені цікаво, чого ці придурки в кузові притарабанили…
Дрімота підійшов до задніх дверцятах. Не поспішаючи підійшов, як Пі в чому не бувало.
— Херня там, напевно, у вигляді паперів дуже секретних… з сургучними печатками. — Дрімота спантеличено похитав головою. — Ух ти, туди його в гойдалку! Навісний замок, як у коморі. І все-таки…
—Що «все-таки»?
— Давай-ка дверцята-то відкриємо. Я є такими замками добре знайомий, швиденько впораюся. А ти, Вад, поки пістолети у них изыми, знадобляться.
— Ти чого городишь, на хрону нам пістолети?! Ти правильно сказав, смикати треба звідси, і якнайшвидше. Нам тільки й залишилося, що в секретних паперах копатися!
— Пістолети знадобляться. — Дрімота подивився по сторонах. — Смикати звідси, звичайно, треба, але і цих двох хануриков кудись заховати не завадить… Як кажуть, з очей геть — з серця геть, не на дорозі ж їх залишати у всіх на виду. У кузов закинемо, нехай полежать відпочинуть. Робота у них була нервова. Ти стороным доки поглядай. Якщо якесь ворушіння поблизу заприметишь, скажи.
— Скажу. Тільки давай в темпі.
— Не квап. Не люблю.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Ольга одягла білу сукню, перепоясала його на талії синім пояском, покрутилася перед дзеркалом, постукуючи каблучками під музику, вірніше, під пісеньку з кінофільму, доносившуюся з чорної радиотарелки, прикріпленою у верхньому кутку кімнати.
Непогано в неї вийшло. В такт каблучками простучала.
В цьому платті вона була на вінчанні. Біла сукня, білі туфельки, біла довга шпилька замість фати.
Сьогодні туфлі інші. Темні. І зачіска інша, без за-колки. Все інше в колишньому вигляді — Смирнова Ольга Сергіївна у всій своїй красі.
Воронцов на мить зажмурився, відганяючи погані, не-правильні враження. Здалося раптом, що рвуться сну-ряди, строчать кулемети. Десь поблизу.
— Щось не так? — запитала Ольга, насторожившись.
— Все так, навіть краще.
—Чого краще?
— Ти, Олю, красива.» дуже.
— Ну хіба що… Я згодна, що трошки красива. Але не перебільшуй… А от ти красень, слів немає! Особливо коли у військовій формі.
— А якщо без військової форми…?
— Коли зовсім без форми військової і зовсім без нічого, мені теж подобається. А в цивільному вбранні так собі… — Ольга загадково посміхнулася. — Ти, Андрію, дуже змінився, такий важливий став, суворий, замислений. Іноді сам на себе колишнього не схожий.
— Неправильно сказала. Не важливий я і не суворий.
—А який тоді?
— Задумливий хіба що… не в міру. Нічого дивно-го. На новому місці завжди так.
