ственно, все виконав гауптман Клаус Дітмар. Кройс тільки заходив, куди потрібно, швидко знайомився з текстом, подписы-вал папери.
Коли все було оформлено, Клаус сухо привітав Пауля, вручив білу папку з документами.
— Залишилося немнрго зробити, — сказав він.
Перейшли через широку вулицю у відділення банку, де ви-з’ясувалося, що на рахунку фон Бауна грошей то накопичилося, то чи залишилося не так вже й багато. Клаус порадив зняти з рахунка все, що там було.
— Тобі потрібно облаштуватися на швидку руку і безбідно прожити якийсь час. А там вирішиш, як розпорядитися грошима.
— Подумаю.
Думати тут нічого. Насамперед ти повинен виглядати, як личить племіннику фон Бауна.
Кройс промовчав.
Йому вже добряче набридли повчання і поради Клауса, але діватися було нікуди, і тому він вів себе, як годиться вдячному репатріанти. Залишалося тільки віддячити гауптмана, що Пауль зробив в скромному питному закладі, де з восьми столиків тільки один був зайнятий літньою парою.
Діставши з плоскою сумки з застібками дві пухкі пачки хрустких марок з п’яти отриманих у банку, Кройс поло-жив їх на стіл і мовчки присунув до гауптману.
Клаус подумав трохи, взяв одну пачку, а другу рішуче відсунув.
— Залиш собі. Не можна бути надто щедрим, — порадив він. — Ти вже не в Росії. Тебе можуть неправильно зрозуміти.
Після обіду, коли настала пора розставання, Кройс при-обняв Клауса в знак подяки, поплескав долонею по спині. Причому все це вийшло щиро, він сам від себе не очікував. Як там не крути, а хорошим хлопцем опинився гауптман Клаус Дітмар.
— Так російські, напевно… розлучаються, — сказав Клаус, відсторонюючись і повівши плечима. — Несподівано для мене.
— Для мене теж… несподівано. Сподіваюся, ще зустрінемося. — Зустрінемося. — Клаус отвернулсй, — Як ти схожий на Герхарда!
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
Розлучившись з Гауптманом, що по-російськи означає «капітан», Пауль Кроні близько години блукав по центральних вулицях Берліна, розглядаючись, приноравливаясь.
Все навколо було настільки чужим, далеким, що виникло бажання миттєво перенестися в Москву, ну хоча б на п’ять хвилин. І раптом він знову відчув себе курсантом Пашкою Кройсом, згадавши як вони з Воронцовим вночі через склад, тихенько ступаючи, водили дівчат в общагу. Заодно зовсім вже недоречно припомнилось, як Парфен з вибитими зубами революційну пісню проспівав:. Тоді було смішно, тепер не дуже. Може, і не варто було йому зуби выбиваты. Важко тепер Парфену без передніх зубів хлібну пайку відкушувати. А може, і немає вже Парфена Довгаля, героя Громадянської війни, і не треба йому вже нічого відкушувати. Зуби без потреби.
Та хрін з ним, з Парфеном! Не до героїв Громадянської війни нині.
На світлій, гладко забетонованому майданчику, біля спуску на станцію метро, стояла легкова машина з відчиненими дверцятами, що, судячи з усього, у перекладі означало: з чекаю клієнта.
Таксі.
— Вольфштрассе, — сказав Кройс, сідаючи на переднє сидіння.
— Де там потрібно зупинитися?
— Коли під’їдемо, скажу де.
Шофер в коричневому в чорну клітку піджаку на мить прикрив очі, мабуть, міркуючи, як спідничка доїхати на Вольфштрассе.
Зміркував, кивнув.
І рушив з місця.
В будинку покійного дядечка, про якого Кройс від батька в ранньому дитинстві тільки кілька разів чув, Пауль вже побував два рази з Клаусом, коли оформляли документи. Житло до-вільно скромне фон Бауна, але крепенькое. Три кімнати і кухня внизу, довга кімната з одним вікном вгорі та не-великий дворик, оконтуренный високим сітчастим парканом на металевих стовпчиках.
