так, що волосся на голові перестав відчувати, ніби й немає їх зовсім. Ніхто не вчив, а бачити, пам’ять, яка дісталася від далеких предків, прокинулася.
У піднесеному настрої ще трохи поплавав, попірнав, рот гарненько прополоскав, пальцем замість зубної щітки зуби протер. Подумалося мимохідь, що незабаром, може, й зубну щітку пощастить потримати в руці.
Звідусіль лунали веселі голоси, крики, плескіт води. Відчули нарешті-таки зеки смак справжньої мирного життя, коли немає конвойних з собаками. І вже не були схожі на щурячу зграю. Швидше за все нагадували баранів, яких пригнав добрий пастух на галявину.з соковитою травичкою.
Найцікавіше, що Вадим давно вже про те, що було до табору, і майже не згадував, ну хіба що іноді, перед сном, уривками. А тут після водних процедур дещо в пам’яті про-різалося. І, перш за все, подумалося, що не вийде сказати добрі слова Сергію Ковальчуку. А шкода! Завдяки Серьогіним старанням Вадим Стасов доки живий. Інакше п’ятдесят восьма стаття світила б як заслужена нагорода за скоєне. У кращому випадку в барак до політичних потрапив би, а ворогам народу в армії служити не належить. На руднику вони зараз загинаються, і ніколи вже не доведеться їм ось так в тихому озері з баранчиками похлюпатися.
Коли надійшла команда: всім на берег! неохоче, але все-таки вибралися на нього.
Півгодини дали командири купальників на обсыхание під сонцем і на перекус. Табірної одягу, поваленої в купу, вже не було і в помині, тільки трава залишилася від неї прим’ята. Куди-то вже завантажили ганчір’я і відвезли. Але нікого це не засмутило.
Шматки хліба, білого в. чорного, навалом лежали на розтягнутому брезенті. Рибні консерви в неглибоких жерстяних тарілках роздавали п’ятеро мовчазних чоловіків у чорній формі залізничників. Всім всього вистачило. Після перекусу напилися водиці з дзюркотливого струмочка,, черпаючи гуртками з канавки. Ніхто нікого не квапив, ніхто не підганяв. Коли всі вдосталь напилися холодної джерельної води, пішла чергова команда:
— По машинах!
Дружно, з веселим гиканням «барани» позапрыгивали у вантажівки, всілися на шорсткі дошки.
Поїхали.
А їхати в кінці шляху довелося через місто. Перехожі з цікавістю дивилися на голих чоловіків, а жінки посміхалися, деякі навіть помахали ручками. Майбутні червоноармійці, дивлячись на жінок, насилу стримували себе, суворо виконуючи наказ — ніяких вільностей у дорозі. А так і хотілося сказати дещо, особливо тим, які ручками помахали вслід. Але ніхто вольностей собі не дозволив, бо як заздалегідь було міцно втолковано — дисципліна в армії насамперед.
Приїхали на широкий двір з довгим дерев’яним ладі-ням без вікон. Судячи з усього склад, але не охороняється.
На майданчику біля похилої забору стопками в зріст людини акуратно складені комплекти обмундирування. Сім чарок, а в стороні чотирма гірками — чоботи. Біля кожної стопки, біля чобіт стояли роздавальники і чомусь знову в чорній формі залізничників. Незрозуміло з якого дива залізничники не своєю справою займаються? Хто стрілки в цей час на шляхах переводить?
— Півгодини на переодягання! — скомандував майор і, зміркувавши, що команда не зовсім правильна, розсміявся, дивлячись на майбутніх бійців в м’ятих трусах. — Одягайтеся!
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
Після нудного проживання в гуртожитку для репатріантів зміни в долі Пауля Кройса відбувалися настільки стрімко, що не завжди і не до всього вдавалося так відразу пристосуватися. Всього-вісім днів пройшло з тих пір, як він покуштував не радянське пиво на польській території, а вже опинився в Берліні.
Спадок від дядька звалилося як сніг на голову. Так сказати, неждано-негадано. Тим більше що оформлення докумен-тів у різних інстанціях пройшло без сучка без задирки. Соб-
