жено. Для німця дисципліна — перш за все. От би Пашка сюди, щоб на німців поблизу подивився, поговорив з ними.
Воронцов подивився на інший берег, німців не видно, нікого не видно. Воля вільна. Проводив поглядом ластівку, пролетевшую низько над водою. На повні груди вдихнув річковий прохолодне повітря.
Все навколо добре, навіть чудово: швидка річка, білий пісок на березі, зелень колом, на небі ні хмаринки. Гидко тільки одне — німці з автоматами привільно себе на крутому березі відчувають. І далекий міст через річку ніким не охороняється, а його б треба замінувати. Міст хоч і дерев’яний, але міцненький. Легкі танки з білими хрестами один за іншим по мосту пройдуть, а за ними слідом і інша техніка, піхота, І ці двоє жартівників з автоматами напереваги. Тільки тоді вже не до жартів.
А нікому доки до того справи немає. Досвід країна спокійно. Кордон на замку!
Прикро, звичайно, що п’ятий день перебування на дев’ятій прикордонній заставі геть зіпсований. Але поки не варто було подавати виду, що все тут не так, як треба. Хоча багато чого вже зрозуміло, чому все не так на державному кордоні, яка повинна бути на замку.
Межа є, а замок зняли. Немає замку!
Не потрібен замок, і тільки Андрій Воронцов, випускник ШОН, одна йз небагатьох, хто знає, чому все саме так, а не інакше.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
На Вадима Стасова, втім, як і на всіх інших зеків, довгий переїзд під монотонний стукіт коліс і паровозні гудки благотворно подіяла. А пройшли колишні зеки в товарних вагонах зі Східної Сибіру аж до західних кордонів країни Рад, де після холодних сибірських ночей було нестерпно спекотно, особливо коли поїзд довго в передмістях стирчав. Зате в степах та інших відкритих місцях з вагонів випускали, щоб пасажири могли в зеківському шмаття з але- заходами на грудях справити велику і малу нужду на травичку, не відходячи далеко від вагона.
Але як би там не було, а всі труднощі довгого шляху в порівнянні з каторгою на руднику походили на безкоштовний заслужений відпочинок.
‘Вадим нарешті-таки відіспався в кутку вагона на подвійний підстилці, залікував рани, прикладаючи листя подорожника до плеча та коліна. Заодно і вагу набрав. Годували на шляху прямування не те щоб дуже добре, але без перебоїв. У всякому разі, ніхто вже шматки хліба не ховав в затишні місця, ніхто ні у кого хліб не цупив. Вже чого-чого, а хліба вистачало всім. Зеки, яких після зустрічі з полковником і після дводенних бесід в головному табірному корпусі відібрали для служ-_ б в армії, були задоволені. Ще б! Спи собі на здоров’я, скільки хочеш і коли захочеш, так дивись на пейзаж, що пропливає повз. Як у кіно! Скрипучі стулки вагона днем дозволено було залишати відкритими для вентиляції, і тільки широкий брус на рівні пояса не дозволяв ненароком випасти. Перед великими населеними пунктами стулки змикали, гриміли зовнішні засуви. І це теж зрозуміло. Нема чого мирним міським громадянам на неголених чоловіків у моторошнуватого виду зеківською одягу дивитися. Ні до чого це щасливим радянським людям, що живуть у вільній країні.
За всю довгу поїздку бажаючих зіскочити з поїзда і уда-риться в бігу виявилося всього двоє, та й то, мабуть, сп’яну — здуру на таке зважилися після того, як від жалісливих тіток на дрібній станції в руки самогон дістався. Одного втікача відразу ж зловили сільські жителі і передали куди слід, а іншого трохи згодом знайшли з поламаними руками і ногами під насипом, невдало стрибнув.
Коли склад надовго застряг в степу, цю новину по ланцюжку передали і обговорили. Ніякого побудови на цей раз не було, ніяких команд не було. Так звані призовники, повыпрыгивав з вагонів, справили нужду, побазарили, розминаючи заодно кістки після довгого сидіння і лежання.
— Увага! — крикнув майор з другого вагону, вибігши на горбок і притримуючи кашкет, тому що налетів вітер. — Ближче, ближче підходьте, щоб всі почули!
