Стасов найбільше радів. Позавчора рана на плечі знову загнивала і промити її кіпяточком, та ще й з милом, в самий раз буде.
Перед побудовою самих кволих, хто й до норми не дотягнув, відвели вбік. Десятка два дохляков набралося. Їх повели не в лазарет, як було обіцяно, а чому-то в бік бараків, де мешкають політичні.
Куди це їх, хануриков? — буркнув Гнат.
— Ні в п…ду, ні в Червону Армію. — Заруба закинув руку за спину і почухав її. Ось куди…
— Вперед! Пішли! щ проволав конвойний, стримуючи вівчарку на повідку.
Строєм рушили вниз по схилу.
До лазні.
Лазня — лише за назвою лазня. Ну ніяк на неї не схожа.
Під відкритим небом стирчить висока будка на березі річки, складена з дикого каменю, в неї широкий прокопчений котел вмурований, який з річки вода закачується насосом, під котлом дрова на металевій решітці. Коли дрова розгоряться, на ґрати кидають чого попало — роби, взуття, інше начиння, що прийшла в повну непридатність. Все це поливається бензином. Довго котел розігрівається, але і багато всякої погані, крім дров, за два тижні у таборі накопичується, і кудись потрібно подіти. Ось банька і подоспевает на радість зеків. В котлі по колу дев’ять кранів. Відкрий Кран, окріп поллється в тазик. Тазиків всім вистачає. Півшматка мила в руки — і з тазиком підстрибом до берега. А тут вже як кому подобається, той так і миється. В тазику окріп, в річці вода холодна. Пристосувалися. Тим більше що на початку травня вода в річці потеплішала. Зеки з криками кидаються в річку, але ненадовго, і тому, до тазика.
Після диявольською роботи на копальні, після годівлі на березі, обмывка пройшла з жартами, примовками. Настрій піднесений, як ніколи раніше. Тим більше що на ситий шлунок у кожного в голові майбутня зустріч з полковником. А попереду ще вечеря. Схоже, що мешканці другого барака, за винятком тих, кого після робіт на руднику відправили в лазарет, твердо вирішили відслужити три роки в доблеснійЧервоної Армії. Але ясна річ, що належить ретельний відбір. Так просто навіть найсильніших в армію не візьмуть.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Репатріантів до вокзалу привезли на відкритих вантажівках ще завидна, відкинули задні борти, подтащили трапи, щоб жінки і діти могли з речами спокійно спуститися. Молодим трап не знадобився, стрибали через борт на асфальт, брали валізи, саквояжі. Швидко впоралися.
З привокзальної площі на довгий критий перон Павло Кройс вийшов в числі останніх. Поставив валізу біля газетного кіоску, відчуваючи легке хвилювання. Вперше доведеться їхати одному. Ніхто не проводжає, ніхто зустрічати не буде.
Німці-репатріанти з валізами, валізами, клунками, вузлами рівномірно розташувалися вздовж перону. Неголосно перемовляються, насторожено поглядаючи по сторонах, в очікуванні чергових розпоряджень, перевірок. На обличчях від-друкувалася готовність виконати будь-яку команду.
Драпают німці з Радянського Союзу, але тихо драпают, поки ще побоюються, як би ненароком не спіймали їх перед самим від’їздом. Дітлахи теж сумирні, тримаються за руки тат і мам. Неголосні розмови зі всіх сторін, але жодного слова рідною німецькою поки що не чути. Страх перед радянською владою ще не пройшов, І, мабуть, не скоро пройде.
Кройс напередодні все детально продумав, готуючи себе до від’їзду на батьківщину предків, але ще не зовсім вийшло вжитися в роль. Нічого так не робиться. Потихеньку — легенько вийде. Без ривків і необережних рухів.
Стояли на пероні від’їжджають німці, боязкі, послуш-ві, були чужі йому по духу, а в Німеччині… там зовсім інші німці, вороги, і потрібно дуже постаратися, щоб стати справжнім німцем, арійцем, майбутнім солдатам великої Німеччини.
Грознер наостанок так і сказав, що, перш ніж приступити до виконання завдання, треба прирости до німецької землі, стати справжнім німцем, а не поволжским. Діватися нікуди, доведеться приростати на швидку руку.
