— Ии-ыыы! — пролунало у відповідь.
Пашка ще раз ударив Довгаля по скронях, на цей раз не дуже сильно, в міру.
— Схоже, перестаралися, — задумливо сказав він, оглядаючи Парфена, уронившего голову на груди. — А йому ще ручкою на папері дряпати, перо в чорнильницю мочати. Не потрапить адже в чорнильницю пером, промаже.
Промаже.
— Де, до речі кажучи, ручка, чорнильниця? Не бачу. Бе-зобразие, лейтенант!
— Ручку і чорнильницю я у дворі закопав, замітаючи сліди, табачком присипав.
— Чого городишь, друже?
— Та так, до слова прийшлося. Все, що належить, він вже надряпав і підписав.
Воронцов сунув пістолет на колишнє місце, за пояс, зірвав з підвіконня портфель, розкрив, дістав білу папку, вийняв два списаних листка, поклав на стіл.
— Помилуйся. Тут щиросердне зізнання. Тепер потрібно спітнілу лапу Парфена на протоколах віддрукувати — одну… і, мабуть, другу. Не повністю, по дотичній.
— Навіщо?
— Для правдоподібності. На всяк випадок.
Доклали до паперу пальці його лівої руки, потім правою. Довгаль тим часом пускав бульки з рота. Гидко було дивитися. І запах від героя — теж не зрадієш…
Пашка взяв листок, пробіг очима по рядках.
— Коли це ти встиг?
—Нас, пам’ятається, вчили, як почерк самий хитромудрий копіювати, тобто підробляти.
— Пам’ятається, вчили.— Не знаю, як ти, а я дуже навіть непогано вивчився. Протокол своєю рукою оформив, внизу визнання Парфена, його підпис, дата теж написано моєю рукою, але його корявим почерком. Один до одного.
Стривай… А якщо докопаються?
Я Глибоко копати доведеться. Поки ти в костюмерній пере-одягався і гортав матеріали папки, я уважно в іншій кімнаті вивчав листки, на яких Довгаль власноруч написав про себе: де народився, де одружився, з ким подружився, як воював… Коротше кажучи, ще там, у кімнаті, я своєю рукою на цих аркушах оформив перехресні питання, твої й мої, відповіді на них і, до того ж, «його рукою» зафіксував визнання і підпис внизу.
— Впевнений, що зійде?
— Постарався, у всякому разі. Точна копія почерку і підпису Парфена Довгаля. Ніхто не прикопается. Хоча, швидше за все, на Луб’янці до таких тонкощів нікому діла немає.
— Навіщо тоді ми його… того… трохи побили, якщо він завчасно у всьому і без того зізнався?
— Так ти ж своїми очима бачив, як він після чистосер-дечного визнання раптом сильно занервував, потім зовсім озвірів, почав кидатися, шаблю з килима схопив… Здоровий бик, ось і довелося вгамувати. Не з шаблею ж його в машину саджати і на Луб’янку везти…
Воронцов витрусив вміст попільнички на протоколи, пальцем трохи послинив , струсив недопалки, попіл на стіл, поклав протоколи в папку, папку в портфель, заклацнув замки, подивився на Пашку;
— Чого дивишся?
— Лейтенант Кройс, графин на підвіконні бачиш?
— Так точно. Графин бачу.
— Перекинь на вояку. Може, і прочухається.
— Очухається, бичара. Такого і голоблею з ніг не зіб’єш!
Пашка взяв графин, хлюпнув спочатку собі на руки, зірвав
з шафи серветку з вишивкою, витер їх, поклав серветку під ноги і, примерившись, вилив воду на голову герою, усвідомив свою провину.
Парфен тут же прийшов в себе, стріпнувся, наче від сну прокинувся, витріщив почервонілі очі.
