ще разок — і іншої руки немає. Спочатку бувало, що і про-махивался. Траплялося… Не відразу рука відскакувала. Але голів не рубав. — Парфен похитав головою. — Не рубав. Голови зносив тільки в бою.
— Цікавий розповідь.
— Це не розповідь. Оповідання в книжках пишуть. Я книг в руки не беру. Такі, як ти розумники книжки читають, а правди життя не знають.
— Я теж не завжди книжки читаю. Хіба що перед сном.
Воронцов прислухався.
З веранди почулися обережні кроки. Схоже, що Пашка прийшов. Ясна річ, тепер за дверима стоїть, слухає. Молодець. Швидко впорався.
Мені ось що цікаво, Парфен Леонідович. Чому ви вирішили, що ми хочемо вас заарештувати?
— Знаю сучью вашу породу . — Парфен схопився , метнув-ся до килиму, зірвав шаблю. — Зараз покажу, як бєляков рубав! Зараз!
Андрій, вчепившись в спинку стільця, випростався і з розмаху по голові стільцем Парфена приклався. Стілець не розвалився на частини, тільки перекладина між задніми ніжками відскочила та гнута спинка в руці залишилася. Полагодити стілець можна.
Герой громадянської війни шаблю з піхов висмикнути не ус-співав, але на ногах встояв. Міцна башка у героя. Довелося підбити опорну ногу і спинкою від стільця в сонячне сплетіння ткнути. Повалився на підлогу лихий рубака.
Загриміло сильно.
У кімнату вскочив Пашка, завмер, дивлячись на пораненого червоноармійця, потім на поламаний стілець, похитав головою, шийку від розбитої пляшки носком черевика відсунув.
— Як там у класика… Пашка докірливо похитав головою. — Навіщо стільці-то ламати? Скарбниці прцмой збиток. Дача-то державна.
— Підніми його, посади, — сказав Воронцов. — Та стривай за спиною. Він надто нервовий виявився… червоний пролетар. Мабуть, у свій час з коня невдало впав, вдарився головою об землю.— Схоже, і справді падав з коня… — Пашка відкинув ногою шаблю до канапи, підняв Парфена, гарненько струсонув, посадив на стілець і залишився за спиною. — Ух ти… ні хріна собі, який важкий, гад.
Герой громадянської війни на героя вже не дуже-то був по-хож. Волосся на голові злиплося, кров косою цівкою стікає з чола, одна-дві краплі впали з кінчика носа.
Парфен відригнув на сорочку, долонею витер кров з обличчя, замукав, приходячи в свідомість. Подивився п’яним, осоловелым поглядом по сторонах, осмислюючи, де він і що з ним сталося. Схоже, що осмислив.
— Ось такі справи, Парфен Довгаль… — Воронцов дістав з — за пояса пістолет, пересмикнув затвор.^- Скажеш правду-матку, ми ще подумаємо, що з тобою робити… Інакше, ну, сам розумієш… У дворі і закопаємо. Щоб ніхто ні про що не здогадався.
Довгаль захрипів, стиснув кулаки, підвівся, набычившись.
Андрій подивився на Пашку і кивнув. Пашка у відповідь теж кивнув і ткнув бранця трьома пальцями в бік, у потрібне місце, і тут же ляснув долонями по скронях. Добре приклався. Посадив обмякшего Парфена на місце. Довгаль судорожно сіпнувся всім тілом, намагаючись схопитися, подряпав підошвами по підлозі.
— Продовжуй, сказав Андрій. — Заспокой героя.
Пашка вхопив Парфена п’ятірнею за волосся, закинув
його голову і ребром долоні вдарив по зубах.
— Веди себе пристойно, папаша! виголосив Пашка без зло-б в голосі і, усміхаючись, подивився на Андрія.
— Сержант Кройс, ти доставив Веніаміна до місця проживання?
— Так точно, товариш лейтенант. Проводив Веню, спати уклав і бігом сюди. Хоча… — Пашка розсміявся. — Там цікава краля на ганочку зустрілася. Домработница, напевно.
— Треба було кралю прямо там, на веранді…
— Я ж кажу, не до того було. Сам же сказав, щоб не за-держивался. Та й цікаво послухати, про що ви розмовляєте з Парфеном.
— Куди вже цікавіше.
Підслідний тим часом мукав, мотав головою, ви-плевывая залишки передніх зубів і облизуючи припухлі губи.
— Ще тільки разок спробуй вскочити, мурло… — Пашка долонею по-дружньому поплескав його по потилиці. — Я тобі носячи — ру відірву, придурок. Ти мене зрозумів? Не чую…
