Шифман з розумінням кивнув у погляді.
— Давно хотів у тебе, Яша, запитати. — Вадим показав рукою на чоловічу і жіночу взуття на довгій полиці. — Чому в шевці подався, кращого заняття не зміг знайти?
— Справа це вірне. Революція, війна, у мирний час… погано на дворі або, навпаки, добре, а людям треба щось на ноги надіти, не босоніж ж по вулицях ходити.
Яша примружився, оглядаючи черевик, провів вказівним пальцем по підошві, задоволено прицмокнув.
— Де Мітяй? — запитав Вадим, дивлячись на вузьку лисину шевця.
— А я знаю?
— Знаєш.
— Трохи знаю.
— Тоді трошки і скажи.
— Не хочу сказати погано… — Яша струсив з фартуха про-різання шкіри, піднявся зі стільця, прикрив кватирку, повернувся на місце. — Мені не подобається, що вбили Дикого.
Мені теж не подобається, що вбили Дикого, ти це до чого говориш?
— Навіщо даремно питати? Це ти його… Думай, Яша, чого городишь.
— Я, Вад, нікому, звичайно, не скажу, але все вже знаю. І не дивись на мене так… Яшу Шифмана вбивати не треба, він тобі ще згодиться.
— Блекоти об’ївся?!
— Блекоту сьогодні не їв. Яєчнею, підсмаженою на салі, поснідав… — Яша випрямив спину. — Ти краще, Вад, послухай мене і не ходи до Кислого.
— Мітяй у Кислого?
— Я про то тобі нічого не сказав.
— Доведеться в інших запитати.
— Запитай у інших. Яша Шифман про все знати не може.
— Ось за що ти мені подобаєшся, Яша…
— За що?
— Розумний ти.
Не завжди, щ Яша склав руки, потер долоні, взяв молоток. — До Кислого, Вад, не ходи.
— Це як накажеш розуміти?
— Та ніяк. Як сказав, так і розумій.
— Чому не треба до Кислого ходити? — підвищивши голос, запитав Стасов.
— Ще Не зовсім знаю чому, але не ходи.
— Гаразд. Не буду тебе відволікати від роботи. Але ще зайду… Трохи згодом.
ФШГ Так мені завжди цікаво з тобою наговорити.
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
— Значить так, лейтенанти Кройс і Воронцов…
Грознер в задумі ходив по кабінету, на цей раз він у формі походжав, що було дивно і незвично.
Не любив майор армійські одежинки. Але і одягнений по формі, зі знаками розрізнення танкіста, він все одно був схожий на майора НКВД, і ні на якого іншого майора, а може, просто-напросто придивилися до нього за три роки навчання, і навіть в карнавальному костюмі гусара будь-курсант майора Гроз — нера здалеку дізнається.
— Відгуляли ви п’ять днів на славу, тільки позаздрити можна. Институток скільки разів в гуртожиток через склад за-таскивали?
— Два рази, — Кройс витягнувся в струнку. — Всього два рази!
Потім на амбарні замки натрапили.
— Так точно. Натрапили. Їх хтось на внутрішні двері з іншого боку почепив.
— Це я розпорядився, щоб повісили замки з внутрішньої сторони. Воронцов, що скажеш?
—Додати нічого. Все правильно лейтенант Кройс доповів.
— А коли додати нічого, прошу.
Грознер вказав рукою на стіну з двома кольоровими плакатами, приліпленими поверху, і сів за стіл, схрестивши руки на грудях.
Андрій і Павло всілися, куди було зазначено, — на стільці, що уздовж стіни рядочком вишикувалися. Під плакатами.
