дореволюційних тарілках, тарілочках. Вилки, ложечки чистого срібла. Накрохмалені серветки. Приємно дивитися.
— Прошу до столу! — Ковальчук вклонився і, накинувши на ліву зігнуту руку білий рушник, правою зробив запрошувальний жест.
— Дякую, кивнув Стасов. — Чайові після.
Пребагато вдячний, пане.
Коли сіли за стіл, Ковальчук посерйознішав, зім’яв рушник і кинув його на диван. — Двадцять сім років тобі стук-нуло -лермонтовський вік, — сказав він, нігтем великого пальця почухавши брову. — Михайла Лермонтова один Мартинов напередодні дня народження якраз і пристрелив, прямісінько в серце влучив.
— За Радянської влади дуелі заборонені. Ми з тобою стрі-ляться не станемо..
— Не станемо. Радянська влада жваво порядки навела. Це при царі буржуї що хотіли, то і витворяли. З жиру бісилися. Як там у Маяковського: їж індиків, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй!
— А якщо, припустимо, у мене ворог народу стане поперек дороги, що робити?
— Простіше простого. Якщо ворог народу на твоєму шляху з’явиться, доповіси мені по всій формі, і не стане ворога. Ніхто і не спохопиться.
— Да ладно,- як-небудь без сторонньої допомоги обійдуся.
—.Неправильно розумієш. Чекісти нікому не допомагають, це міліція допомагає стареньким через вулицю переходити, а ми пре-до-твра-щаем… — Сергій розсміявся. — Знаю твій характерец невгамовний, настирливий. Якщо б не інститут, тоді ти точно в бандити подався б.
Вадим промовчав.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Випили, добре закусили, закурили, поговорили про те про се.
Ще випили.
Хороша горілка «Столична», нещодавно на прилавках по-з’явилася, краще «Московської».
Потепліло на душі.
Згадалося, як в інституті навчалися. У гуртожитку на одному поверсі з Ковальчуком проживали, але в різних кімнатах, зате свята завжди відзначали в одній компанії. Дешевий смердючий самогон у свята, а в будні — картопля, цибуля, пісний суп, каша з того, що під руку попадеться, іноді консерви. Траплялося, що і хліба досита поїсти не виходило. Заробляли дещо при розвантаженні вагонів на товарній станції та гризли ази науки, обклавшись книжками і тет-радками. Ходили чорт знає в чому; дірки на штанях заштопы-валі, на черевики підківки, з консервних банок скроєні, набивали. А все одно весело жилося. Без особливих печалей і турбот. Не те що зараз. Нині всього вдосталь, а на душі кішки шкребуть. Серьога краще всіх влаштувався, його чіпати не смій, це він, кого схоче і коли схоче, поторкає за будь-яке місце, ні в кого але спитавши, тому і весел.
— Ти ось що мені, Вадик, поясни, сказав Серьога, наливаючи в чарки, щ Ніж ти в своєму таємному інституті займаєшся?
— Не скажу.
— Навіть мені не скажеш?
— Навіть тобі не скажу.
— Тоді дай відповідь, чого ти четвертий день на роботу не виходиш?
— Ти навіть про це знаєш…
— Та я ж того… цікавий. З обов’язку служби цікавість прорізалося.
— Тоді повинен знати, що науковий працівник інженер Сто-сов відпустку на десять днів оформив… за минулий рік.
— У відпустку влітку треба йти, щоб в морі поплавати, позасмагати на пляжі, а ти вдома в комунальній квартирі в чотирьох стінах відпочиваєш.
— Все ти про мене, Серьога, дізнався, тоді для чого зайві питання?
— Цікаво стало, що ти в інституті займаєшся? Ні разу не обмовився. Потайний такий.
