Кейт Бланшетт, актриса, лауреатка премії «Оскар», вже не один рік займається питаннями біженців. У 2016 році вона стала послом доброї волі агентства ООН у справах біженців (UNHCR). А на Всесвітньому економічному форумі, який проходить в ці дні в Швейцарії, Бланшетт вручили нагороду Crystal Awards — премію отримують ті діячі мистецтва, які сприяють позитивним змінам в суспільстві. Чому актриса вирішила допомагати біженцям, вона поділилася в рамках публічного інтерв’ю в Давосі.
Я — австралійка. І знаєте, австралійцям завжди було цікаво, як живе цей світ. Австралія, по суті, була побудована мігрантами, тому я росла в ідеї мультикультурності. Але, як би те ні було, завжди цікаво повернутися до своїх коренів. Тому був у моєму житті період, коли я вирішила відправитися в подорож з рюкзаком за плечима. Деякі місця, в яких я зупинялася, нагадували за своїми умовами в’язницю, але в той момент щось краще я просто не могла собі дозволити.
Очевидно, що я була білою дівчиною з середнього класу, яка сама зважилася на таку авантюру. Але під час своєї подорожі я бачила сотні людей, які виявились вигнаними зі своїх рідних земель і їм просто нікуди було подітися. Вони спали на якихось картонках, на вокзалах, тому що їм нікуди було піти. І цей досвід допоміг мені відкрити очі і побачити проблему.
Мені здається, що в медіа бракує об’єктивної інформації про біженців. Адже часто це великодушні, адаптивні, спритні люди, яким у силу обставин довелося рятуватися втечею. Але медіа часто подають матеріали про цих людей в негативному світлі.
Сьогодні в світі близько 66 млн людей — це переселенці, з них третина — біженці, з них половина — дівчатка та жінки. Та лише 1% з цієї кількості людей змогли отримати притулок на законних підставах в розвинених країнах. У таких країнах, звідки я родом, роками культивувалася ідея, що вони беруть у корінних жителів роботу або несуть загрозу терористичних атак. Ці помилки, викликані недостатньою поінформованістю, дійсно збивають з пантелику. З іншого боку, самі біженці не отримують достатньої інформації про те, яку допомогу вони можуть отримати. У Лівані я познайомилася з однією жінкою в центрі допомоги біженцям. Ми обговорювали питання, як люди можуть отримати документи, зокрема свідоцтва про народження. Там були люди різних професій: архітектори, медсестри, фармацевти, адвокати та ін. Було вирішено, що через тиждень вони зберуться на ще одні збори. І та жінка, архітектор, мама трьох дочок, сказала: «Вибачте, мене не буде тут через тиждень». Її запитали: «А де ви будете?» На що вона відповіла: «Я буду плисти на човні». У кімнаті повисла гробова тиша. Вона знала про сотні біженців, загиблих в Середземному морі, але вона сказала: «Я втомилася, моїм дочкам треба вчитися, мій чоловік в Швеції і мені потрібно зробити все можливе, щоб дістатися до нього. У мене тут немає нічого, я не можу більше залишатися в цій країні». Як освічена жінка вона розуміла всі можливі ризики, але у неї просто не було вибору. І її історія аж ніяк не поодинокий випадок, багато біженці перебувають у розпачі, не знаючи, як їм бути.
Ми всі — громадяни, яким пощастило народитися в демократичних країнах, повинні брати участь у процесах, що відбуваються в світі. Я — мати чотирьох дітей. Чому я їх вчу? Я вчу їх бути толерантними, терпимими, приймати різноманітність, ділитися. Але система, в якій вони живуть, не розділяє того ж підходу. І це не просто — гнути свою лінію в таких умовах. Особисто я волію йти шляхом співчуття і толерантності. Я вважаю, що цей шлях відкриває нам масу можливостей. Чим різноманітніше населення країни, чим різноманітніша робоча сила, тим більше можливостей отримує суспільство. Я навіть уявити собі не можу, якою б стала Австралія, якби не пройшла такий історичний шлях і не прийняла стільки мігрантів.
Я не експерт в питанні ситуації з біженцями. Мені пощастило стати частиною великої місії і мати можливість знайомитися з історіями людей і говорити про них. Я допомагаю знаходити фінансування проектів і програм, спрямованих на допомогу біженцям. Я не в силах вирішити проблему з кількома десятками мільйонів біженців. Але я можу ділитися історіями людей, адже ніколи не знаєш, які точки дотику можуть виникнути. Я бачила стільки дітей, які навіть не мають можливості ходити в школу. В один з таборів для біженців я взяла з собою свого 9-річного сина. Ми спілкувалися з однієї сім’ї, мій син грав їх сином у футбол. А інший хлопчик сидів і спостерігав за ними. Мій син запитав: «Мама, а чому він не йде грати з нами?» А я відповіла: «Милий, це тому що у нього осколкове поранення ноги. Їм довелося тікати з Сирії, тому що на їхній дім упала бомба».
В Йорданії я познайомилася з родиною біженців, у якої шестеро дітей, їм довелося переїжджати з місця на місце протягом 18 місяців. У одній з дочок ДЦП, а наймолодшому на той момент було лише два роки, у хлопчика була глибока психологічна травма. Я пам’ятаю, як запитала батька: «Хто у вас стріляв?» Він подивився на мене як на божевільну: «Я не знаю, я не маю уявлення». Я запитала, що їм вдалося взяти і привезти з собою. Він розповів: «У нас було з собою три чемодани речей. Але чим ближче ми були на кордоні, тим сильнішими були обстріли». І йому довелося вибирати — або нести валізи, або хапати дітей і втекти разом з ними. Звичайно, він врятував своїх дітей. Ця історія назавжди залишиться зі мною.
Говорячи про моєї професійної діяльності актриси, я б хотіла зауважити, що, на мою думку, кінематограф, музика та інші види мистецтва — це не про освіту. Це про провокацію. І як актриса свою місію я бачу в тому, щоб зачіпати різні спірні теми і починати діалог. Коли ви починаєте відкритий діалог, важливо слухати і вміти чути думки інших людей, які необов’язково збігаються з вашими. Уміння дивитися на проблеми з різних кутів — єдиний можливий спосіб приймати стійкі рішення.
