Після театру: Як живуть сьогодні колишні актриси в Будинку ветеранів сцени

Коли я дізналася про Будинку ветеранів сцени в Пущі-Водиці та розповіла про можливості поговорити з колишніми актрисами, які сьогодні там проживають, мене запитали: а навіщо? Я відповіла, що їду туди за історіями, тому що мені здається, що людям з великим сценічним досвідом, блиставшим коли-то на театральних підмостках, а сьогодні проживають, по суті, в будинку престарілих, є що розповісти.

І це правда. Їм є про що говорити.

Ще був особистий мотив. У мене вже немає ні бабусь, ні дідусів, і часом дуже не вистачає спілкування з поколінням мудрих. Мені здавалося, я заповню цю порожнечу.

І це правда. Так і вийшло.

В Пущу-Водицю я приїхала з київським клубом International Inner Wheel, організатором благодійної ініціативи «Бачу серцем». Поки дівчата оглядали Будинок і обмірковували, чим можна допомогти його мешканцям, я з фотографом Вірою Бланш постукала в двері до одного з них — Марії Онуфриевной Кравець.

Трюмо, килим на стіні, яблука на комоді, «Світ навиворіт» з Дмитром Комаровим по телевізору… «Ох він і чарівний! Скільки всього знає!» — нахвалює телеведучого Марія Онуфріївна і тут же просить, щоб її не фотографували занадто часто, так як вона не встигла приготуватися до приходу гостей. З подивом дізнаюся, що моєї співрозмовниці 92 роки, а вона з не меншим подивом дізнається, що мені — 28. «Так ти теж не виглядає на свої роки, зовсім юна! В мене пішла!» — Сміється Марія Онуфріївна і тут же додає, що розмовляти про своє життя не хоче. Але продовжує.

«Я працювала актрисою в кількох театрах. Починала в Житомирському обласному музично-драматичному театрі. Наталку Полтавку співала та інші головні ролі, а потім голос пропав… В силу деяких сімейних обставин довелося переїхати до Івано-Франківська, там я теж працювала в музичному театрі, а потім — в Київському театрі транспорту і Тюгу на Липках. Я любила всі свої ролі, і досі вважаю, як і багато письменники про своїх книгах, що моя найкраща роль ще не зіграна. Але час минав, а бабусь я не хотіла грати на сцені, та й зараз би не змогла (посміхається і випрямляє спину), тому пройшла курси і стала режисером літературно-драматичної редакції на телебаченні. Всі знамениті актори, режисери, письменники були в нашій студії… Раніше я була дуже активною, а тепер ось ця сумна життя в чотирьох стінах…»

На питання, що її все ж радує зараз, відповідає, що такі зустрічі з молодими людьми, з якими можна поговорити, та й взагалі, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, вона вірить у себе і свої сили: «Я можу і краков’як, танго танцювати, а ось гопак — вже немає».

Ностальгічна посмішка зникає з обличчя Марії Онуфриевны, коли вона починає говорити про життя поза театру: «У мого сина була микроэнцефалия, його вже немає в живих. Це було моїм найбільшим горем… Але в іншому моє життя була хороша. Правда, я ніколи не думала, що опинюся тут, у цьому будинку». А потім вона проводить паралель між мешканцями будинку та героями фільму «Небеса обітовані»: «Це ж який чудовий фільм, особливо для нас, усіх тих, хто потрапляє в цей будинок, а в минулому були акторами, яким аплодували стоячи і квіти дарували».

Поцікавившись, чи не хочу я стати актрисою і дізнавшись, що працюю журналістом, дає мені повчання: «Займайся фізкультурою, ти повинна бути в хорошій формі, щоб ноги були міцні і витримувати всі. Звичайно, тобі потрібно багато знати, але головне — любити свою справу. Я до самого кінця обожнювала свою роботу! Ангіна? Ну і що! Я свою справу нікому не віддам. А ще намагайся не звертати уваги на погане і не реагувати різко, якщо ти на емоціях».

Несподівано вона задає мені питання: «А як, по-твоєму, краще: щоб тебе любили, чи щоб ти любила?» Я без запинки відповідаю, що важлива взаємність. «Тоді, — продовжує вона, — з перших днів потрібно ділити все порівну. Варіть суп? Ти чистиш картоплю, а він — цибулю. Народжуєте дітей? Якщо немає можливості найняти помічницю-няню, теж всі завдання поділяєте між собою. Тоді все вийде. Не дозволяй себе експлуатувати. І ніколи не дозволяй собі думати, що з тобою щось не гаразд, що ти негарна або що у тебе щось не так з волоссям. Життя — складна штука, особливо зараз, так що себе треба любити».

Залишивши мою співрозмовницю розгортати подарунки, я вийшла в коридор, де мене представили ще одній актрисі в минулому — Маріці Данильевой. Моє здивування, що їй 76 років, одночасно і повеселило і порадувало Маріцу, яка запросила мене в свою кімнату і запропонувала бутерброд з кавою. Поки закипав чайник, вона підійшла до трельяжу, щоб нафарбувати губи блиском: «Ну от що це за колір! Така тон. Чи То справа помади…»

Маріца розповідає, що театр у неї в крові: «Мій батько був артистом, моя мама — опереткової актрисою. Так що мій шлях був підготовлений, я інакше й не уявляла. Я народилася в Харкові через три дні після початку війни — 25 червня 1941 року. Мій батько пішов добровольцем захищати батьківщину, і я так і не побачила живим. Якщо б і побувала колись на його могилі, мабуть, плакала б. Але не за нього. Немає. А за своїм безотцовскому дитинством… Мама ж весь час була на гастролях, по суті, мене виховувала бабуся. Та все одно без театру я себе не мислила».

Служила Маріца у Львівському театрі юного глядача: «38 років я пропрацювала в одному і тому ж театрі. Я вірна. Вдень грала дитячі вистави, а ввечері — класику. Було цікаво працювати. Та й де б ще я зіграла Багиру? Пантерою я була до самого декрету, вже живіт був видний, а мене все не виводили з вистави. Довелося покопатися в бутафорській цеху, щоб знайти якийсь клаптик вовни та примотати його до тіла і хоч так приховати живіт».

«Я б працювала в театрі і сьогодні, але в 1997 році нам перестали платити зарплату, а так вийшло, що я була єдиним годувальником у родині. Загалом, мені довелося театру сказати «прощай». Я стала купувати мішки з секонд-хендом з Польщі, потім їхала на базар «Україна» і там торгувала. Нашу точку я називала «дворянським гніздом», тому що поруч зі мною торгувала вся інтелігенція, яка залишилася без роботи і грошей. І так я мучилася, поки випадково не зустріла директора Львівської філармонії, який запропонував мені стати директором симфонічного оркестру, по суті, адміністратором. Але я була рада будь-якому стабільного доходу і якщо було б треба, пішла б і в поломойки…»

Згадуючи свою театральну життя, Маріца перетворюється, а я не можу втриматися і питаю, чи сумує вона по сцені через стільки років: «Та ти що! Якщо б мене кудись покликали, хоч задні ноги корови зіграти безкоштовно, — я пішла б! Я дуже сумую по сцені. І я відчуваю, що у мене є і сили, але ніхто не кличе. Ні на Анну Кареніну, ні на Червону Шапочку».

Як же тоді вона опинилася тут — в Будинку ветеранів сцени? «У Львові у нашій двокімнатній квартирі проживало шість чоловік: я, моя дочка з чоловіком і трьома дітьми. Мені доводилося спати на кухні на розкладачці, і це було нестерпно. А про цей будинок я чула й двох своїх колег сюди провела… І тут справді колись були тільки актори — ветерани сцени. Але на сьогодні я — остання артистка, яка прийшла сюди. Тут практично немає з ким поговорити, не з ким поностальгувати про те, який Джульєттою або Гамлетом ми були десятки років тому. Всі чужі», — розповідає Маріца. Але вона не шкодує, що живе тут далеко від рідних: «Тут у мене є своя окрема кімната. Ви не уявляєте, яке це щастя — на старості років мати свій життєвий простір». Як і Марію Онуфріївну, Маріцу радує, коли в гості приходить молодь, коли у неї з’являється можливість вибратися в Київ і піти в театр.

Допиваючи каву, задаю питання: а про що ви мрієте? Але він розчиняється в тиші. Витримавши паузу, Маріца каже, що мріє про смерть без страждань: «Більше всього на світі я завжди боялася фінансової і моральної залежності і бути тягарем для когось». Але по очах я бачу, що є у неї інша мрія. Мовчу і вичікувально дивлюся на неї. І я не помилилася. «Все життя я мріяла відвідати Париж. Це місто я знаю напам’ять, правда, за книгами. Мені багато не треба в Парижі — побувати на рю де Турнон, де жив актор Жерар Філіп, і на Монпарнасі знайти будинок Модільяні», — зізнається Маріца.

Ми багато говоримо: про її онуків, улюбленій собаці, любові і кіно, старості і байдужості людей, з-за якого відбуваються найбільші трагедії в історії людства… Коли приходить пора прощатися, я задаю їй ще одне питання: «Як думаєте, сьогодні у мене з’явилася подруга?» Вона посміхається і обіймає мене міцно, наполегливо пропонуючи взяти з собою шоколадний батончик. В цей момент я точно знаю, що повернуся в Дім ветеранів сцени, тому що там є дві жінки, які будуть чекати мене. І вас.

Фото: Віра Бланш

Дякуємо сайту happy-doll.com за надання статті.